Розділ 14. Повіяло теплом з-за кордону

Обіднє сонце вже розігрівало натхненне місто на Дніпрі. Його золоті промені заливали вулиці, відбиваючись від вікон будинків і розливаючись по кронах дерев, що вже починали обзаводитися першими жовтими пасмами. Повітря було сповнене шуму машин, далеких дитячих голосів і невловимого аромату вересневого дня. Черкаси, здавалося, жили своїм звичним, розміреним життям, не підозрюючи про внутрішні бурі, що вирували в душах двох дівчат, які йшли однією з його залитих світлом вулиць.
Аня йшла поруч з Алісою, тримаючи телефон біля вуха. На тому кінці дроту був Саша. Його голос, спочатку трохи роздратований, потім перейшов у довгий, заплутаний монолог. Він був не злим, ні. Він був ображеним, збитим з пантелику хлопцем, який просто прагнув зрозуміти, що, чорт забирай, відбувається. Його можна було зрозуміти: його звичний, зручний світ раптом похитнувся.
— Аню, ну що це було? — його голос звучав, як побитий пес, що благає про пояснення. — Я ж нічого не розумію! Ми ж були… ми ж завжди були… ну ти знаєш! Що я зробив не так? Ти просто пішла, нічого не пояснивши. Ти завжди була такою… такою відкритою, такою… моєю. А тут раптом… Ти говориш про якийсь «кінець світу», але я не розумію, який кінець? Місяць тому ми планували весілля, ти пам’ятаєш? Ти тоді так мріяла про білу сукню, про те, як ми будемо жити в Одесі, як я знайду роботу, ми народимо дітей… І що тепер? Це через ту дівчину? Алісу? Я бачив, як ти на неї дивишся. Я не знаю, що це означає, але я відчуваю, що щось змінилося. Чому ти так зі мною вчиняєш? Ми ж завжди були чесними одне з одним. Скажи мені, Аня. Просто скажи правду. Я заслуговую на правду. Чи це просто… жіночі примхи? Чи це якась дурна гра? Я нічого не розумію. Аня, будь ласка, поговори зі мною. Я ж люблю тебе. Я завжди тебе любив. І я не розумію, як ти можеш просто так… просто так зникнути і не відповідати, а потім говорити про якісь "кінці світу". Будь ласка, Аня. Поясни мені.
Аня слухала його мовчки, її погляд блукав по залитих сонцем вітринах магазинів, по обличчях перехожих, що поспішали у своїх справах. У її душі не було злості, лише якась дивна, болюча ясність. Вона відчувала, як слова Саші пролітають крізь неї, не зачіпаючи, не залишаючи звичного сліду. Це було не покірність, а глибока людяність, що дозволяла йому виговоритися.
Коли його голос нарешті затих у трубці, чекаючи на її відповідь, Аня зробила глибокий вдих. Її відповідь була спокійною, але непохитною.
— Хоч і світ є незмінним, любчику, але в самій мені щось ніби зруйнувалося і вибудувалося з нуля. Я нарешті почала дихати. Та це не твоя провина. Чуєш? Сань. Ти ні в чому не винен. Просто мені справді треба час, щоб усе обдумати. Я не кажу, що кидаю тебе. Я не відмовилася від тебе. Я лише обрала себе. Можливо вперше за довгий час. Дозволь мені розібратися. Будь ласка. Ти ж любиш мене хоч трішки? Ну от. То з любові до мене дай мені час.
Вона поклала слухавку, відчуваючи, як величезний тягар спадає з її плечей. Її погляд, сповнений щойно здобутої свободи, зустрівся з очима Аліси.
У цей час у голові Аліси роєм бджолиним вирували думки. Вона стояла поруч, тримаючи руку Ані, і її власне серце шалено калатало. Вона чула кожне слово Саші, відчувала кожну нотку болю в голосі Ані. Але її думки були про інше. Про ранок, про неймовірну близькість, про те, як тіло Ані відкрилося їй, як вона сама відкрилася Ані. "Я ж була зовсім іншою! Стриманою, правильною… Хіба це я? Але якщо це не я, то хто? І чи захочу я повертатися до тієї старої себе?" Її мозок немов вибухав від цих відкриттів. І серед цього вихору емоцій, як гострий шип, стирчало рішення, яке вона прийняла ще до знайомства з Анею, до цього шаленого, справжнього кохання. Вона знала, що мусить сказати, але її гриз сумнів і тривога. Як їй, бідній, пояснити це своїй… своїй коханій?
Коли Аня закінчила розмову і натиснула відбій, на її обличчі з'явилася легка, щаслива посмішка. Вона була вільна. Тепер вони обидві були вільні. Аліса побачила цю посмішку – усмішку щойно здобутої свободи, усмішку, яка віщувала нове, спільне майбутнє. І в цей момент, страх втратити це майбутнє, втратити Аню, з якою вона щойно пізнала справжню близькість, охопив Алісу з непереборною силою. Це був відчай. Відчай, що штовхнув її на крок, сповнений пристрасті та болю.
Аліса раптом схопила Аню, її пальці міцно вп'ялися в плечі білявки. Немов у пориві, її губи знайшли губи Ані, і це був поцілунок, сповнений відчаю та повної віддачі. Вона цілувала її з такою жагою, ніби намагалася увібрати в себе її душу, ніби хотіла всотати її всю, щоб нікуди не відпустити. Її поцілунок був голодним, глибоким, вимогливим. Він був водночас прощальним і обіцяючим, криком душі, яка знала, що втрачає, перш ніж встигла знайти. Зуби Аліси легко, майже несвідомо, злегка прикусили губу Ані, і цей біль, змішаний з насолодою, був метафорою їхньої ситуації: солодке кохання, що супроводжується гіркою реальністю. Це був поцілунок, в якому змішалися бунт і страх, пристрасть і біль майбутнього розставання. Аліса цілувала її, немов намагаючись закарбувати кожну мить, кожен дотик, кожен вдих. Це було "на добраніч" і "привіт" водночас.
Коли вона нарешті відірвалася від губ Ані, її очі були сповнені сліз, а в голосі бриніла невимовна туга.
— Аню… — прошепотіла Аліса, її голос був хрипким від стримуваних емоцій. — Мій тато… він покликав мене до себе. У Сполучені Штати.
Повіяло теплом з-за кордону... Теплом, що радше обпікало, аніж гріло...