Розділ 11. Батько "Дніпро"

Аня бігла. Її кроки, спочатку важкі та виснажені, тепер набули дивної рішучості. Вона відчувала, як сили полишають її, але не могла зупинитися. Ні. Зупинитися — означало здатися, повернутися до тієї огиди, до тієї несправжності, від якої вона щойно втекла. Ноги несли її вперед, немов мали власну волю, і вели до єдиного місця, що завжди було для неї притулком, коли світ здавався занадто гучним і несправедливим – до Дніпра.
Тим часом, біля автобусної зупинки, Аліса, сповнена тривоги, дивилася вслід Ані, що зникала в нічній пітьмі. Вона бачила, як тіні ховають силует білявки, і відчувала, що щось невимовно важливе, щось глибинне, щойно зрушило з місця в житті цієї дівчини. Її погляд ковзнув до Русіка, який хоч і був п'яний, але не настільки, щоб зовсім втратити зв'язок з реальністю. Він хитався, його очі були затуманені, але коли Аліса торкнулася його плеча, він зміг сфокусувати погляд.
— Ходімо, Русіку, — м'яко мовила Аліса, обережно підтримуючи його за лікоть. Її внутрішня самаритянка, завжди готова простягнути руку допомоги, наказала діяти. Не можна ж залишати п'яну людину на вулиці вночі. — Я відведу тебе додому. Ти ж недалеко живеш?
— Ага… ось там, — пробурмотів Русік, але досить чітко вказав рукою напрямок, ледь помітно киваючи головою. — Дев'ятий будинок, п'ятий під'їзд.
Аліса обережно, крок за кроком, вела його тихими, майже порожніми нічними вулицями. Його будинок, типова п'ятиповерхівка, знаходився за кілька кварталів. Нарешті вони дісталися до потрібного під'їзду. Аліса допомогла йому піднятися сходами, уважно слідкуючи, щоб він не спіткнувся. Русік, хоч і був хитким, зміг самостійно відшукати ключі та відчинити двері.
У квартирі пахло холодним повітрям і трохи затхлістю. Аліса увімкнула світло і оглянула невелику вітальню. Русік ледь тримався на ногах.
— Ліжко де? — запитала вона, її голос був спокійним і впевненим.
Він махнув рукою в бік невеликої кімнати. Аліса підвела його до ліжка, яке було застелене, але неакуратно. Вона обережно допомогла йому роззутися, зняти куртку, а потім розправила ковдру та простирадло, щоб йому було зручніше.
— Лягай, — сказала вона, підтримуючи його, поки він повільно опускався на матрац. Русік одразу ж заплющив очі, але Аліса не поспішала йти. Вона принесла йому склянку води з кухні і поставила на тумбочку біля ліжка. Потім знайшла невеликий металевий тазик і поставила його на підлогу, на випадок, якщо його нудитиме. Вона, як справжня самаритянка, не могла залишити його напризволяще. "Навіть якщо він і не дуже п'яний, алкоголь – це страшне, — подумала вона. — А що, як він почне блювати і захлинеться? Ні, ні, ні. Ніякої втечі, поки не переконаєшся, що все гаразд".
Тільки переконавшись, що Русік більш-менш безпечно спить, Аліса тихенько вийшла з кімнати і сіла на кухні, на старому табуреті. Її очі блукали по тьмяно освітленій кімнаті. Її думки були з Анею. Вона дістала свій телефон, але не поспішала дзвонити. Їй потрібно було зібратися з духом, знайти правильні слова. Вона відчувала, що цей вечір змінив їх обох.
Тим часом, на березі Дніпра, Аня сиділа на холодному камені, вдивляючись у неосяжну темну гладь води. Дніпро спав, обгорнутий нічним спокоєм, лише ледь помітні коливання сивої піни хвиль, що відбивали світло далеких ліхтарів Річкового порту, свідчили про його життя. Аня притулилася щокою до прохолодного, гладкого каменя, відчуваючи його міцність і незворушність. Цей величний Дніпро, зі своєю вічною течією, був для неї не просто річкою. Він був, як старий батько, з його сивою піною хвиль, що вислуховував її безмовний плач, її внутрішній крик, що рвався з грудей.
"Ти текла завжди, Дніпро, — шепотіла вона подумки, — завжди знаходила свій шлях, обходячи перешкоди, або руйнуючи їх. Ти не зупинялася, не чекала чийогось дозволу".
Вона відчувала себе, як і писав її колишній, що вже здавався таким далеким і неважливим, — мавкою, водяницею, русалкою польовою. Її душа, що завжди тягнулася до природи, знаходила тут, біля води, справжнє розуміння. Дніпро не нав'язував думки, не засуджував, не вимагав, як її власний батько, що лише критикував, вимагав неможливого, морально тиснув, перетворюючи її життя на постійне прагнення відповідати чужим очікуванням. А Дніпро… він просто був. Чув, мовчав, не переконував, але ніби наштовхував на відповідь, на те, що справжнє звільнення приходить зсередини, і що вона, як і річка, має право текти туди, куди її несе власна течія.
Вона сиділа так довго, дивлячись у темну воду, і дозволяючи думкам вільно плисти, немов листя по течії. Образи з Сашею, його грубість, її огида, потім ніжний дотик Алісиних губ, її власне усвідомлення несправжності минулих стосунків, її розчарування в тому, ким вона була і ким їй "дозволяли" бути – все це проносилося перед очима, зливаючись в один потік гіркого усвідомлення та несподіваного полегшення. Вона відчувала, як щось усередині неї змінюється, незворотно. Щось старе вмирало, щоб дати життя чомусь новому. Холодний нічний вітер обдував її обличчя, але вона не відчувала холоду, лише ясність. Дніпро своєю вічною присутністю дарував їй спокій, ніби промовляючи: "Ти вільна. Живи. Кохай. Будь собою".
І саме в цей момент, після німої, такої потрібної розмови з Дніпром, її телефон завібрував, вириваючи її із задумливості. Аня здригнулася, наче повертаючись з іншого світу. На екрані світився невідомий номер, а з динаміка лунав невпевнений тихий голос Аліси.

-Ти як?