Розділ 10. Остаточно розбиті рожеві окуляри.

!! УВАГА !! В ЦЬОМУ РОЗДІЛІ МОЖУТЬ БУТИ ПРИСУТНІ ТРИГЕРИ, ТОЖ БАЖАНО ЧИТАТИ З ОБЕРЕЖНІСТЮ І ПАМ'ЯТАТИ: ІСТОРІЯ ВИГАДАНА І ВСІМ ПЕРСОНАЖАМ НА МОМЕНТ ПОДІЙ Є 18 РОКІВ. ТАКОЖ ПРОШУ ВИБАЧЕННЯ, ЯКЩО ЗАЧЕПИЛА БОЛІСНІ ТЕМИ.

Телефон Ані знову задзвонив, різко вириваючи дівчат з густої, майже невагомої тиші, що наповнила простір між ними. На екрані світилося ім'я Саші. Його голос у слухавці був трохи роздратованим, але водночас і похмільним, лунав, мов далекий відгомін іншого світу – світу, де її щойно відкриті істини були неважливими, де панувала звична буденність.
— Аню, ну ви де там загубилися? — гримів він, і його слова здавалися такими недоречними після хвилин повного занурення в себе. — Ми тут з Русіком вже самі допиваємо! Ви що, нас покинули тут пиячити на самоті? Ходімо вже до нас, тут нецікаво без вас.
Аня лише зітхнула, відводячи телефон від вуха, щоб Аліса теж почула цей далекий відгомін їхнього попереднього життя.
— Запитай в Ані, як там Аліса? Я їй сподобався? — пролунав з фону голос Русіка, трохи п'яний, але сповнений добродушності, що створювало ще більший дисонанс з тим, що переживали дівчата. Їхні емоції були настільки тонкими, а думки — такими глибокими, що цей зовнішній світ здавався грубим і недолугим.
Аня лише знизала плечима, на її обличчі знову з'явився той самий дивний, замислений вираз.
— Йдемо вже до них. — промовила вона, більше собі, ніж Алісі. Вона поклала слухавку, і її погляд знову зустрівся з очима Аліси, сповненими нового розуміння, що тільки-но почало зароджуватися. У цьому погляді Аня бачила не лише віддзеркалення власних роздумів, а й щось зовсім нове, щось, що обіцяло змінити їхні життя.
І вони рушили. Їхні кроки були неспішними, немов вони йшли крізь товщу води, намагаючись не збурити її поверхню. Кожен двір, кожен темний провулок, кожна лавочка на шляху здавалися тепер іншими, просоченими новим змістом. Нічний вересневий вітер все ще лагідно торкався їхнього волосся, наче намагаючись щось прошепотіти про неминучі зміни. У повітрі відчувався легкий запах вогкості та опалого листя, хоч і жовтого ще було мало, але відчуття осені, її невблаганного приходу, вже висіло в повітрі.
Дійшовши до зупинки, де Саша і Русік вже ледь трималися на ногах, Аня відчула, як її нудить не так від запаху пива, як від самої присутності Саші. Її нещодавні усвідомлення робили його обличчя, його п'яну усмішку, його кожний рух нестерпними. Русік, побачивши дівчат, спробував підвестися, але лише хитався, ледь не падаючи.
— Ну ось і ви! — прохрипів Саша, його очі, що на зображенні були такими впевненими, зараз були затуманені алкоголем. Він п'яно посміхнувся, дивлячись на Аню, і в його погляді промайнуло те бажання, яке вона так добре знала, і яке раптом стало їй огидним. — Ань, а ходімо прогуляємося. Нам треба поговорити… наодинці.
Аня відчула, як її серце стислося від тривоги. Її погляд ковзнув до Аліси, яка мовчки стояла поруч, її обличчя було невимовним, але в очах читалося розуміння, яке ніколи не було доступне Саші. Аня хотіла відмовити, але якесь непереборне відчуття, що ця розмова має відбутися, штовхнуло її вперед. Можливо, це був шанс поставити крапку.
— Добре, — тихо відповіла вона, намагаючись, щоб її голос не тремтів.
Саша, задоволений її згодою, підвівся, похитуючись, і потягнув Аню за руку, відходячи від зупинки. Вони йшли тихими, освітленими лише ліхтарями вулицями, що вигиналися між будинками спального району. Його кроки були нерівними, його слова – п'яними, і Аня відчувала, як кожен його дотик викликає в ній лише відразу. Він говорив про якісь дурниці, про університет, про їхнє майбутнє, про те, "як їм добре разом", а вона лише мовчала, слухаючи й відчуваючи, як у ній наростає хвиля огиди.
Вони зупинилися біля під'їзду однієї з "панельок". Саша дістав з кишені ключі.
— Ми зайдемо ненадовго, — пробурмотів він, хитро посміхаючись. — Бодя ж у своєї Наташки. Квартира порожня.
Аня зрозуміла, куди він її веде. Це була квартира Богдана, звідки він пішов доводити колишній, що нікого кращого вона не знайде. Порожня. Ідеальне місце для Сашиних "розмов наодинці". Її шлунок стиснувся від передчуття.
Вона нервово зайшла в темну квартиру, де панував запах затхлого повітря та залишок вчорашньої п'янки. Увійшовши, вона різко зупинилася, її голос, хоч і тихий, був наповнений напругою.
— Навіщо ми сюди прийшли? — запитала вона, її погляд блукав по темній кімнаті.
Саша, не відповідаючи, грубо притиснув її до холодної стіни. Його дихання було важким, пахло алкоголем. Його руки безцеремонно опустилися до її джинсових шортів, і він різко розстібнув гудзик. Аня відчула, як її серце шалено забилося в грудях.
— Сань. Ну Сань, я не хочу. Не сьогодні. — Її голос був благальним.
Він лише хмикнув, його п'яний погляд був сповнений здивування.
— Чого це не сьогодні? Місячні минули ще тиждень тому. То чому? — В його голосі не було розуміння, лише роздратування від несподіваного опору.
— Не треба… — вона відчула, як до горла підступає клубок. — Ти серйозно привів мене сюди просто щоб я вчергове віддалася тобі?
— Кажеш так, ніби тобі це не подобається, — п'яно промимрив Саша, його рука грубо запустилася у трусики дівчини. Він торкався її так, як і завжди, без ніжності, без поваги, просто задовольняючи своє бажання. Але саме тепер вона відчувала таку в'язку, крижану огиду. Кожен його дотик був як дотик до мертвої плоті, викликаючи нудоту та холодний піт. Її тіло, що колись відповідало на його ласки, зараз було чужим, сповненим неприйняття.
— Не треба… — почала вона плакати, її голос був ледь чутним схлипуванням, і це на мить протверезило Сашу, витягнувши його з алкогольного дурману.
— Агов. Ти чого? — Він відсмикнув руку, його брови зведені в подиві. — Ми ж зазвичай кохаємось де тільки можемо і коли тільки можемо. Ти ж сама казала, що для нас перешкодою може бути хіба кінець світу.
— От він і настав, — промовила Аня, її голос зміцнів, хоча й був тремтячим від сліз. Вона швидко поправила трусики і застебнула джинси, її рухи були рвучкими, сповненими відчаю. Вона подивилася на нього, і в її погляді не було колишньої прив'язаності, лише спустошення та рішучість. — Кінець. Я йду, Саш. Я не хочу. Не можу. Я більше так не можу. Мені треба час, щоб все обдумати.
Вона відштовхнула його, не чекаючи відповіді. Важкими, виснаженими кроками вийшла з квартири, відчуваючи, як кожен крок віддаляв її від цього місця, від цього чоловіка, від того, ким вона була раніше. Потім, немов тікаючи від власної тіні, вибігла з під'їзду і пішла просто навмання. Куди небудь. Подалі. Від Саші. Від цього місця. Від себе. Від вчорашньої себе. Вона йшла, а нічний вітер сушив сльози на її щоках, несучи її в невідомість, у новий світанок.