Розділ 9. Розірвані шаблони

Ніч давно перевалила за північ. Черкаси спали, обгорнуті лагідним спокоєм бабиного літа, що ніби затамувало подих перед наступаючою осінню. Повітря було пронизане свіжістю, з ледь вловимим ароматом нічної прохолоди та вологого асфальту. Поодинокі ліхтарі кидали м'яке світло на порожні вулиці та затишні двори, створюючи ілюзію безпеки в цьому лабіринті багатоповерхівок. На небі мерехтіли рідкісні зірки, їхнє світло ледь пробивалося крізь легкий серпанок, віщуючи наближення світанку. За кілька годин небо почне світлішати, а поки що ніч панувала безроздільно, зберігаючи таємниці, що тільки-но народилися.
Після поцілунку між Анею та Алісою запанувала оглушлива, важка тиша. Це була не просто відсутність звуків, а густе, в'язке мовчання, що наповнило простір між ними, немов невисловлена істина. Вони стояли зовсім близько одна до одної, їхні тіла все ще відчували тепло дотику, а губи – ніжний післясмак несподіваного.
Аліса була розгублена. Її очі, що досі були широко розкриті, тепер трохи звузились, намагаючись осягнути те, що щойно сталося. Її перший поцілунок. Не з хлопцем, як їй завжди втлумачували: "це ж норма", "так повинно бути", "що скажуть люди?". А тут, у тихому дворі, під покровом ночі, з дівчиною, яку вона знала лише кілька годин. Цей поцілунок перекреслив усі її уявлення про "правильність", про "норму", нав'язану консервативною матір'ю. Мати, чий голос досі лунав у її голові, засуджуючи будь-яке "відхилення". "Ніяких хлопців до шлюбу", "не гуляй допізна", "що скажуть сусіди?". Все її життя було підпорядковане цій невидимій сітці обмежень, страху осуду та бажання бути "правильною" дочкою. Але зараз, у цю мить, крізь шок і збентеження, крізь усі ці заборони, пробилося дивне, незвичне відчуття полегшення. Наче якась внутрішня напруга, яку вона не усвідомлювала, нарешті розвіялася, звільнивши простір для чогось справжнього. Це було як видих після довгого затримки дихання. Її тіло відчувало тепло, що розливалося від губ, і це тепло було таким приємним, таким живим.
Аня ж була охоплена іншим видом розгубленості, що межувала з усвідомленням. Її погляд був прикутий до Алісиного обличчя, що зараз було таким вразливим, таким відкритим. І в її голові, мов у прискореній перемотці, пронеслися кадри власного життя, розбиваючи її гетеронормативні ілюзії вщент. Вона згадала всі рази, коли "кохалася" з Яриком в орендованій квартирі десь в одному зі спальних районів Одеси, де тоді жив Ярик. Як її тіло було холодним, а її розум відстороненим, просто дозволяючи йому робити те, що йому "кортіло". А потім Саша, в гуртожитку технарів, на столі, на підлозі, на канапці, на підвіконні, в душі, на дикому пляжі, на нічному березі Чорного моря… Скільки разів? Скільки разів вона зраджувала себе, силою змушуючи робити те, чого насправді не хотіла? Вона не "віддавалася", вона здавалася, дозволяла використовувати своє тіло, бо так було "треба", бо так "робили всі", бо так "мало бути". Вона носила маску "вільної", "розкутої" дівчини, але насправді була ув'язненою у власному несприйнятті. Цей поцілунок з Алісою, такий ніжний і невинний, виявився більш справжнім, більш її, ніж усі ті, що були до того. І це розуміння було болючим, але водночас вивільнюючим. Її рожеві окуляри впали з оглушливим тріском, оголивши порожнечу тих "відданих" моментів.
Напружену тишу, що стояла між ними, раптово розірвав різкий вібраційний дзвін. Телефон Ані, немов рятівне коло, що викинули в бурхливе море, завібрував сповіщенням у її кишені. Вона дістала його, і світло дисплея осяяло її обличчя, на якому застиг дивний, незрозумілий вираз – суміш шоку, роздратування та гіркої посмішки від усвідомлення власного минулого. Це був дзвінок від Саші.