Розділ 7. І варто тільки їм захотіти...

Двори спального району потонули в тиші, лише віддалені звуки вечірнього міста та шелест вітру в кронах дерев порушували її. Аня та Аліса йшли поруч, і між ними запанувало ніякове мовчання, густе й напружене, немов осінній туман. Після щойно сказаних слів про "недосвідченість" Аліси, повітря між ними стало майже відчутним, наповнене недомовками та раптово відкритими таємницями. Аня відчувала, як її щоки гарять, хоча темрява й приховувала цей рум'янець. Їй було ніяково від цієї відвертості, але водночас відчувала дивну привабливість у цій незайманій чистоті Аліси. Це було щось зовсім інше, ніж усе, до чого вона звикла.
Раптом тишу розірвав легкий вібраційний дзвін. Телефон Ані завібрував сповіщенням у кишені джинсів. Вона дістала його, і світло дисплея осяяло її обличчя, на якому відбився дивний, незрозумілий вираз – суміш роздратування, здивування та якоїсь гіркої посмішки.
— Ти в порядку? — стривожено запитала Аліса, її голос був ніжним, але сповненим щирого занепокоєння.
— Ага… Просто колишній пише… Диви, — мовила Аня, простягаючи телефон. На екрані був відкритий чат з Ярославом, його ім’я світилося вгорі.
— Він…? — Аліса прочитала ім'я і її погляд ковзнув по перших рядках повідомлення.
— Так… — дещо роздратовано відповіла Анна, закотивши очі догори, демонструючи всю повноту свого невдоволення. Вона відверто не розуміла, чому він досі не залишає її в спокої.
— Ти чого? Аню! — Аліса аж підскочила, її очі округлилися від подиву. — Він пише тобі вірші, а ти так реагуєш. Навіщо тобі Саша взагалі, якщо цей хлопець так тебе кохає? Ти взагалі це читала? — здивовано спитала Аліса, немов Аня щось пропустила. Вона швидко вихопила телефон з рук Ані, прохрипіла горло, її голос був наповнений надмірною театральною інтонацією, і почала декламувати, повністю занурюючись у слова:
— "Дай же торкнутися твого пшенично-золотавого волосся,
Моя чарівна мавко, діво чарівлива.
Я зачаровано дивлюсь, як воно, мов би те колосся,
Вітрами коливається. Немов би житні хвилі.
Дай же торкнутися твого зелено-весняного погляду,
Моя русалко лісова, водяниця моя, дай покохати –
Тебе кохати дай, бо я вмираю з голоду –
Голодний я до тебе. Тебе я прагну просто поглинати.
Дай же торкнутися твоєї оксамитово-шовкової шкіри, дай вдихати
Твій аромат, що не в змозі я забути навіть сьогодні.
Дай просто бачити тебе. Дай же тебе кохати.
Дай же мені, моя німфо, поки я не здохнув у безодні".
Останні слова Аліса промовляла вже дзвінко сміючись, її голос був чистим і заразливим, розлітаючись тихими дворами спального району. Її сміх, немов дзвіночки, наповнив нічне повітря, відбиваючись від стін будинків, що були свідками тисяч таких моментів. Цей сміх просто таки полонив Аню. Вона не могла відірвати погляд від губ співрозмовниці, що вигинались у привабливій посмішці, від сльозинок, що з’явилися в кутиках її бурштинових очей. Її погляд ковзнув нижче, до її грудей. Перса Аліси, хоч і не пишні, але привабливої форми, ледь помітно підстрибували, доки дівчина заливалася сміхом, і це привертало увагу Ані, мов магніт.
— Ань, ти звісно вибач, але це просто щось! — реготала шатенка, витираючи сльозинки.
— Так, мабуть… — ніби на автоматі відповіла білявка, її голос звучав розсіяно, адже її думки були далеко. Її погляд був прикутий до Аліси, яка здавалася такою живою, такою справжньою.
— Я навіть заздрю… Ні, не його літературним талантам, — Аліса ще раз хихикнула, — А тобі. Та й подібним тобі дівчатам. Вони закохують в себе хлопців так легко. І варто тільки їм захотіти, як всі молодики писатимуть вірші…
— Не дай Боже! — розчаровано мовила Аня, і нервово, трохи вимушено засміялася.
— Ну а Ярик каже "Дай", — Аліса не могла спинити сміх, і цей дзвінкий, чистий звук знову наповнив повітря.
Дівчата сміялися і сміялися, їхній сміх переплітався, створюючи якусь нову, незвичну гармонію. Але в той же час Аня неприховано витріщалася на Алісу. Її очі вчепилися в кожну деталь, наче намагаючись запам'ятати її повністю: каштанове волосся, що ледь сягало плечей і м'яко колихалось від кожного руху, міцні натреновані руки, що ледь визирали з-під рукавів сірої футболки, витончена лінія ключиці, яку не могла від неї приховати непоказна тканина. Іншу дівчину за інших обставин ця футболка зробила б радше миршавою, але саме Алісу вона ніби ідеально доповнювала, підкреслюючи її природну грацію. Джинси, закриваючи ноги до самих щиколоток, вдало залишили місце для розбурханої уяви, і Аня сама не помітила, як щиро зашарілася від цих думок.
— Фух, давно я так не сміялася. Та й ти он вся червона. Прямо як твоя кофтинка… — промовила Аліса, її голос був ще трохи схвильований від сміху. І випадково, її погляд ковзнув на тіло співрозмовниці. Не те що б груди Ані були пишні, великі. Ні, загалом вони були середні, а за словами Саші, так і взагалі маленькі. Але вони були привабливої форми, і конкретно ця червона кофтинка їх облягала так вдало, що з добрих пів хвилини Аліса від них не могла відірвати очей, її погляд був прикутий до цієї обволікаючої лінії.
— Так… Насміялися… — тихо мовила Аня, її голос був трохи хрипким, а дихання прискореним. Погляд Аліси на її грудях викликав у ній хвилю якогось нового, незрозумілого збудження.
— У тебе… У тебе щось на плечі… — прошепотіла Аліса, її голос був ледь чутним, немов вона боялася порушити магію моменту. Її рука, така ніжна й тепла, обережно потягнулася до худорлявого плеча Ані, і вона прибрала звідти невеличку бліду пелюстку.
— Це, мабуть, акація. Або жасмин… Щось таке, — мовила Аліса, її погляд зустрівся з поглядом Ані. І в цю мить вона отетеріла, коли зрозуміла, що дистанція між ними якось різко, майже невловимо, скоротилась.
— Ти казала… — Аня ледь чутно видихнула, її погляд був прикутий до Алісиних губ.
— Що? — Аліса затримала дихання.
— Ти казала, що досі ні з ким не цілувалася…
— Так, якось вже так склалося, що не пощастило мати такий досвід… — її голос був на межі шепоту.
— Ага… А… Як ти взагалі уявляла свій перший поцілунок?
— …Навіть не знаю… Мені завжди хотілося, щоб він саме запам'ятався. Щоб розділив моє життя на до і після.
— Ага…, — мовила Аня, її рука, майже невагома, обережно лягла на талію співрозмовниці, відчуваючи тепло її тіла крізь тканину джинсів.
— Ань…? — Аліса запитала, її голос був сповнений здивування та нерозуміння, але в її очах було і якесь дивне, невловиме бажання.
— У тебе щось на футболці… — мовила Анна, її погляд ковзнув з губ на ключиці Аліси. Вона зробила останній напівкрок. Саме стільки було між ними… Відстань, яка раптом стала здаватися нескінченною, але яка ось-ось мала зникнути.