Розділ 6. Лише один дзвінок телефону...

Вечір у Черкасах ставав дедалі глибшим, м'які сутінки огортали спальний район, надаючи йому якогось нового, таємничого шарму. Вогні вікон багатоповерхівок, що нагадували сотні очей, спалахували один за одним, створюючи химерний візерунок на темному тлі. Поодинокі ліхтарі кидали жовтуваті кола світла на розбитий асфальт та пожовклу траву. Цей район, зі своїми типовими "хрущовками" та "панельками", що були мовчазними свідками мільйонів людських історій, дихав тишею, яку лише зрідка порушував віддалений гул машин або чийсь сміх. Дерева, ще вкриті густим зеленим листям, лише подекуди вже мали перші золоті плями, тихо шелестіли під поривами вересневого вітру, створюючи мелодію прощання з літом.
Аня та Аліса йшли поруч, їхні кроки майже не чулися на старому асфальті дворів. Вони залишили Сашу та Руслана, що продовжували свої гуляння на зупинці, поринувши у світ власної, несподівано щирої розмови. Нічний вересневий вітер, що віяв з боку Дніпра, лагідно торкався їхнього волосся. Русяві пасма Ані, що сягали попереку, колихалися, мов шовкові хвилі, то спадаючи на обличчя, то відлітаючи назад, відкриваючи її тонкі вилиці та великі, тепер задумливі очі. Темне, густе волосся Аліси, що хвилями спадало по плечах, також танцювало в такт вітру, додаючи їй якоїсь неземної грації. Аня, незважаючи на розмову, час від часу оглядалася, шукаючи "маркери" серед однотипних будинків, аби не заблукати в цьому лабіринті. Кожен двір, з його дитячими майданчиками, старими лавками та смітниками, здавався їй водночас знайомим і чужим. Вона розрізняла старі пошарпані балкони, що були засклені незграбними рамами з різних епох, і обплетені диким виноградом фасади, які на фото виглядали як стіни, що дихають історією.
— Розумієш, — почала Аня, її голос був тихим, майже шепотом, але сповненим такої глибокої відвертості, якої вона не дозволяла собі навіть із Сашею. — Мій батько… Він завжди був таким. Гіперконтроль, як ти кажеш. Кожен крок, кожен подих. Я мусила звітувати про все: куди йду, з ким, коли повернуся. Це було наче тюрма, тільки без ґрат.
Аліса слухала її, її погляд був зосередженим, співчутливим.
— Я тебе розумію. У мене те саме. Тільки мама. Вона вважає, що світ повний небезпек, і що я… ну, що я ще дитина. Мені двадцять два, я працюю, я бакалавр, за сестрою доглядаю! А для неї я досі не повинна гуляти після дев'ятої вечора, бо якийсь "поганий дядько" може мене "розбестити".
Аня ледь помітно посміхнулася.
— Це так знайомо. Я жила в Одесі, і там було ще гірше. Я просто задихалася. А потім… потім я приїхала сюди, в Черкаси, вступила до універу. І це було наче… наче мене випустили з клітки. Я зірвалася з повідка. Почалися гулянки, хлопці… Мені хотілося спробувати все, чого я була позбавлена. Свобода… Вона виявилася такою п’янкою. І, можливо, я трохи перестаралася.
Вони пройшли повз темний прохід між будинками, де високі тополі підпирали небо. Їхні крони колихалися, наче велетенські руки, що простягалися до зірок. Здавалося, самі дерева слухали їхню розмову.
— Я боюся цього, — раптом вимовила Аліса, її голос став ще тихішим, майже невловимим. — Боюся цієї "свободи", про яку ти кажеш. Боюся, що якщо я дам їй волю, то втрачу себе. Можливо, це через те, що я… я ніколи не дозволяла собі…
Вона замовкла, її щоки ледь почервоніли в темряві. Аня зупинилася і повернулася до неї.
— Ніколи не дозволяла собі що?
Аліса відвела погляд, її очі дивилися кудись у порожнечу.
— Я… я ніколи не цілувалася, Ань. Навіть… навіть не маю досвіду. Жодного.
Аня кліпнула. Здивування відбилося на її обличчі. Вона очікувала почути багато чого, але точно не цього. Переді нею стояла двадцятидворічна дівчина, красива, розумна, але яка ніколи не відчувала на своїх губах дотику іншої людини.
— Ти… ти серйозно? — тихо запитала Аня, намагаючись стримати подив у своєму голосі.
Аліса кивнула, її голос став зовсім тонким, майже дитячим.
— Так. Я… я просто не знаю, як це. Іноді я почуваюся такою… такою дивною. Всі мої подруги вже давно… Ну, ти розумієш. А я… я нічого не знаю. Це так соромно.
Аня мовчала кілька секунд, перетравлюючи почуте. Вона дивилася на Алісу, на її тендітний силует у світлі далеких ліхтарів, на її волосся, що танцювало на вітрі. У голові Ані промайнули всі її власні "гулянки" та "хлопці", про яких вона так самовіддано розповідала. І раптом вона відчула щось, чого не очікувала: не осуд, не зверхність, а якесь дивне, ніжне співчуття. І водночас – зацікавленість. Аліса здавалася такою вразливою і водночас такою щирою у своїй відвертості.
— Подумати тільки… — прошепотіла Аня, її погляд був прикутий до Алісиних очей. — Лише один дзвінок телефону, і так вплинув…