Розділ 5. Розділення компанії

Вечір, розфарбований багрянцем заходу сонця, повільно занурювався в глибокі сутінки. Міські ліхтарі, один за одним, запалювали свої тьмяні вогні, кидаючи довгі, химерні тіні на асфальт і пошарпані фасади дев'ятиповерхівок. Повітря було сповнене легкого осіннього холоду, але його прорізували сміх і гамір компанії, що розташувалася на одній з автобусних зупинок. Пластикові сидіння, поцятковані графіті, та побитий рекламний щит створювали типову картину спального району – місця, де буденність перепліталася з бунтівною молодістю.
Банки слабоалкогольних напоїв порожніли одна за одною, залишаючи після себе приємне запаморочення. Саша, з його осяйним обличчям та розпатланим волоссям, вже був "на хвилі". Його сміх став голоснішим, рухи – розкутішими. Він активно жестикулював, розповідаючи якусь чергову історію, що губилася в хаотичному потоці думок. Його очі, що на зображенні виглядали такими впевненими, зараз блищали від легкого сп'яніння, а посмішка, така зваблива, здавалася ще ширшою. Богдан, кремезний, з важким поглядом сірих очей, також відчував дію алкоголю. Його голос став грубішим, а рухи — більш розмашистими. Він то сміявся, то похмуро мовчав, занурюючись у власні думки, що, схоже, набували якоїсь надмірної ваги під дією випитого.
Раптом, посеред чергового Сашиного анекдоту, Богдан різко підвівся, наче його вдарило струмом. Його очі, досі затуманені алкогольною млістю, на мить проясніли, набувши якогось одержимого блиску. На його обличчі з'явилася рішучість, дивна й нездорова. Він відставив недопиту банку вбік, ніби вона раптом стала джерелом усіх його бід, і голосно, майже з викликом, промовив:
— Та й просто Наташці поясню, що кращого за мене вона не знайде!
Ці слова пролунали, мов грім серед ясного неба, розірвавши легку атмосферу веселощів. Саша й Русік перезирнулися, в їхніх поглядах читалося розуміння: "О, знову почалося". Аня лише зітхнула, вже звикла до таких "сюрпризів" від Сашиних друзів. Богдан, не чекаючи на відповідь, рвучко розвернувся і поквапно, хитаючись, рушив у невідомому напрямку, його силует швидко розчинився у вечірньому мороці спального району. Його рішучий, хоч і нетверезий крок, був наповнений відчайдушною надією, що він зможе повернути щось втрачене, навіть якщо це "щось" ніколи й не належало йому повністю. Він зник, залишивши після себе лише легкий післясмак незручності та передбачення потенційних проблем.
Саша і Руслан кілька секунд сиділи мовчки, перетравлюючи раптовий відхід друга. Потім Саша, махнувши рукою, ніби відганяючи неприємні думки, промовив:
— Ну що ж, доведеться самим догулювати. А що? Закінчилося ж, еге? Ходімо, візьмемо ще.
І вони підвелися. Їхні кроки були легкими, невагомими, немов вони йшли не по асфальту, а по хмарах. Молодість пульсувала в їхніх жилах, наповнюючи кожну клітинку тіла відчуттям вседозволеності та безмежних можливостей. Вони зайшли в ще один магазинчик– майже ідентичний попередньому, зі своїм специфічним запахом і затертими полицями. Купивши ще кілька банок, вони знову зайняли місце на іншій автобусній зупинці, де й продовжили свої гуляння. Їхній сміх розлітався у вечірньому повітрі, змішуючись із віддаленим шумом машин. Вони були двома молодими хлопцями, що щиро раділи життю, його моментам і обіцянкам, які воно несло. "Молодість, і все таке", – як би сказав Саша, навіть не усвідомлюючи всієї глибини цих слів.
Аня сиділа трохи осторонь, спостерігаючи за ними, і відчувала, як її серце стискається від якоїсь невизначеної туги. Вона знову занурилася у свій телефон, гортаючи стрічку інстаграму, де чужі ідеальні життя здавалися такими далекими від її власної реальності. Аліса сиділа поруч, тихо попиваючи свій квас, її погляд був задумливим, а силует – майже нерухомим.
Раптом телефон Аліси задзвонив. Різка, пронизлива мелодія пролунала в тиші вечора, змусивши дівчину нервово підскочити. Її очі розширилися, на обличчі з'явилася ледь помітна тінь, схожа на переляк. Вона швидко підвелася, вибачившись, відійшла за ріг старої "хрущовки", що виглядала, мов мовчазний свідок тисяч таких вечорів, і там відповіла на дзвінок. Хвилин п'ять-сім вона розмовляла з кимось, її голос долинав приглушеним шепотом, немов вона намагалася сховатися навіть від звуків.
Потім вона вийшла з-за рогу, її обличчя було напруженим, а брови зведені в складку. Але не встигла вона дійти до зупинки, як телефон задзвонив знову. На її обличчі відбилася якась дивна емоція, що геть віддалено нагадувала переляк, змішаний з роздратуванням. Вона знову, з якоюсь відчайдушною втомою, пішла за ріг і лише там взяла слухавку. І знову розмова. Цього разу вона була ще більш нервовою, її голос звучав уривчасто, а жестикуляція, хоч і прихована за рогом, здавалася надзвичайно емоційною.
Коли ж нарешті вона поклала слухавку, видихнувши з полегшенням, то побачила, як до неї підійшла Аня. Її очі, що вже звикли до сутінків, уважно дивилися на Алісу, намагаючись прочитати її думки.
— І часто тобі доводиться отак от виправдовуватися? — запитала Аня, її голос був спокійним, але в ньому відчувалася нотка співчуття.
— Ти не зрозумієш, — відрізала Аліса, її голос був напруженим, наче вона намагалася стримати сльози.
— Та чому ж? — заперечила Аня. — Мій батько такий самий, як і твоя матір. Це ж мама дзвонила?
Аліса кивнула, її очі затуманилися.
— Так. Уяви лишень. Мені двадцять два роки. Я вже отримала ступінь бакалавра. Маю роботу. Доглядаю за сестрою. Але в її очах я досі юне дівча, яке не повинне десь тинятися ночами, бо якийсь молодик може її розбестити.
— Ага. А коли ти намагаєшся щось пояснити чи довести, то вмикається маніпуляція. Вірно?
— Так… — Аліса опустила погляд, її плечі злегка опустилися, наче вона несла на собі весь тягар світу.
Дівчата ще довго гомоніли про наболіле, прогулюючись дворами спального району, де кожний дитячий майданчик, кожна лавочка, здавалося, були свідками сотень таких самих розмов. Аня була тут не зовсім місцева, тому постійно оглядалася, вишукуючи якісь "маркери": вивіски магазинів, незвичні графіті на стінах, певні дерева чи ліхтарі. Вона не хотіла заблукати з цією дівчиною, котра, хоч і розуміла її, але не припиняла здаватися дивною і якоюсь надмірно загадковою, наче несла в собі таємницю, яка ще чекала свого часу, щоб розкритися.