Розділ 4. Хлібний квас з присмаком "Києва" червоного.

Старі двері "Буревісника" зі скрипом відчинилися, впускаючи компанію в тепле, трохи задушливе повітря. Це був той самий магазинчик біля дому, що пам'ятав ще дев’яності й нульові, зі своїм неповторним запахом: сумішшю дешевого тютюну, розсипного печива, старої гуми та чогось невимовно радянського. З полиць на них дивилися запилені банки з консервацією, а поруч, на пошарпаних вітринах, стояли ряди дешевих слабоалкогольних напоїв, що обіцяли миттєву втечу від повсякденності. Приглушене світло від кількох лампочок розжарювання ледь освітлювало потертий лінолеум, створюючи атмосферу затишшя й якоїсь недбалої романтики. Це був світ, де час сповільнював хід, а проблеми лишалися за порогом.
Саша, вже захмелілий не так від алкоголю, як від самого передчуття гулянки, повів за собою. Його обличчя, освітлене холодним світлом вітрин, виглядало ще більш жвавим та безтурботним. Він швидко схопив кілька банок найдешевших слабоалкогольних напоїв – "так, щоб швидше в голову дало", як він жартував, – пачку цигарок "Київ. Червоний", що пахли, наче суміш соломи та надії, пачку чіпсів, хрумких і солоних, та велику пляшку газованки. Усе, що потрібно для ідеального студентського вечора.
Аня, відчуваючи, як повітря в магазині тисне на неї, швидко вибрала баночку темного квасу – єдину, що здавалася їй прийнятною альтернативою. Додала жуйку, щоб хоч якось освіжити подих і відволіктися від запахів, що дратували. Вона не чекала ані хвилини. Віддавши гроші, майже вибігла з магазину, відчуваючи гостру потребу вдихнути свіже вечірнє повітря. Надворі, поки решта "купалася" в різноманітті дешевих напоїв, Аня стояла, вдихаючи прохолоду й дозволяючи собі трохи розслабитися. Вона чула приглушені голоси зсередини, сміх Саші, його гучні жарти.
Першою після Ані вийшла Аліса. У руках вона тримала таку ж залізну банку, як і Аня, але квас у ній був світлим. Коли дівчина легко відкрила напій, хлібний, трохи солодкуватий запах одразу ж торкнувся носа Ані, викликаючи дивне відчуття.
— Теж квас? — запитала Аня, намагаючись, щоб її голос звучав байдуже, хоча всередині вже наростала хвиля цікавості, змішаної з настороженістю.
— Так… Не вживаю алкоголю… — відповіла Аліса, її голос був м’яким, майже несміливим.
— Неочікувано… Хм, не так я уявляла подружку Сані, — різко відрізала Анна, ігноруючи приступ кашлю, коли тютюновий дим обпік її горлянку. Діставши з кишені запальничку, вона запалила дешеву цигарку, що пахла так, наче суміш соломи та розчарування.
Аліса поглядала на неї з неприхованою цікавістю, її великі темні очі були сповнені якоїсь загадкової доброзичливості, що не відповідала очікуванням Ані.
— Саша казав, що ти не палиш…
— Не палила. Але… Але, як бачиш, все змінюється в житті. Зрештою, як ти вже помітила, ми обидві помилилися з очікуваннями, — з ноткою відчаю, ледь прихриплим голосом мовила Анна, вдихаючи дим, що здавався їй гірким, як і її недавні переживання.
Незабаром усі решта, весело розмовляючи та голосно сміючись, вийшли з "Буревісника". Їхній гомін заповнив вечірнє повітря спального району, де кожний кущик, кожна лавочка пам'ятали сотні таких самих вечорів, сповнених молодості й безтурботності. Цей район, та й загалом всю цю частину міста, бодай половина з них знали як свої п'ять пальців. Тож куди б вони не пішли, а заблукати шансу не було. Вони були як зграя вільних птахів, що летять у випадковому напрямку, довіряючи інстинктам і течії моменту.
Аня допила свій квас, відчуваючи його хлібну свіжість на язиці, і викинула банку в першу-ліпшу урну. Після цього вона просто взялася мовчки гортати стрічку інстаграм, намагаючись сховатися за екраном телефону від усього, що відбувалося навколо. Це був її спосіб створити власну зону комфорту посеред галасу.
Решта ж (всі, крім Аліси) пили слабоалкогольні напої, жартували, галасували. Їхні голоси розліталися поміж будинками, створюючи легкий гул, що був невід'ємною частиною осінніх вечорів.
— Сань, ну мав би совість. Чому ти гітару не взяв? — невдоволено мовив Богдан, його голос був трохи грубим, але в ньому відчувалася нотка розчарування.
— Та нема в мене. А минулого разу то не моя була, а Анькина, — відмахнувся Саша, роблячи черговий ковток з банки.
— На мене не дивіться. Я її брату позичила, — одразу відповіла Аня, не відриваючись від телефону, і повернулася до світу лайків, коментарів і чатів з небайдужими до неї людьми.
— От бачиш? Я не винен, — мовив Саша до Богдана, і вони повернулися до попередніх тем, забувши про бажання поспівати під гітару та про все решту.
Вечір тривав. Спиртне поступово закінчувалося, залишаючи після себе легке запаморочення. Теми для розмов знаходилися все нові: від університетських пліток до мрій про майбутнє, яке здавалося таким далеким і водночас таким досяжним. Жарти не вичерпувалися, переплітаючись зі сміхом і випадковими дотиками. Це був типовий вечір звичайної черкаської молоді: безтурботний, гамірний, сповнений обіцянок бабиного літа, що ще не збиралося здавати позицій перед наступаючою осінню. Вони були молоді, і цього було достатньо, щоб відчувати себе вільними та щасливими, незважаючи на дрібні печалі та розчарування.