Розділ 3. Дорогою до "Буревісника"

Коли Аня вийшла з гуртожитку, її обличчя було маскою байдужості та впевненості. Жодного натяку на хвилювання, що ще кілька хвилин тому стискало її серце. Навіть її постава здавалася більш прямою, немов вона намагалася всією своєю сутністю показати, що все під контролем. Біля входу, як і передбачалося, Саша вже знайшов собі компанію. Дві чи три дівчини, зовсім юні, можливо, першокурсниці, щойно заселилися й ще не встигли осягнути всіх тонкощів гуртожиткового життя, стояли поруч, уважно слухаючи його жваву розмову.
Аня підійшла до нього, її голос звучав спокійно і навіть трохи вимогливо:
— Ну все, я готова. Можемо йти. Куди підійдуть решта? Зі всіма зідзвонився?
Саша однією рукою обхопив її осину талію, у другій же тримаючи цигарку.
— Киць, звісно ж зідзвонився. А куди підійдуть? А то ти не знаєш. Бодю підберемо отам, де кавунами торгують. Пам'ятаєш, як я там підробляв?
— Так.
— Ну от. Там, власне, він на нас і чекає. Ну а вже Аліса і Руслан будуть десь біля "Буревісника". Хотіли ще "Торпеду" покликати, але він сьогодні працює. Ех, шкода. Той би взяв "манюню" якогось "Арсеналу". Чи хоча б "Тетерів".
— Фе…
Саша невдоволено скривився.
— Не фекай. Нормальне пиво. Ти подиви на неї. Киця, не хочеш пити – то тебе і не примушують. Але благаю, не псуй настрій. Така хороша погода, навіть не одразу скажеш, що вже осінь. Хочеться ж нормально відпочити. Скільки ж тої молодості? Та й скільки часу в нас уже зараз? От диви. Ще тиждень-два, і похолодання вже буде. Та й семінари як підуть… А там уже й зима, сесія… От і маємо, що часу ми і не маємо. Розумієш?
— Ага…
— От і добре, — мовив Саша, і решту шляху вони просто мовчали, кожен занурений у свої думки.
Доїхавши до потрібної зупинки, вони трохи пройшлися пішки. Тут уже й у Саші настрій піднявся, і він почав Ані розповідати про свої плани на найближчі тижні. Як він хоче з одногрупниками-айтішниками продумати нову стратегію списування, щоб ні його, ані його друзів не відрахували. Адже четвертий курс, тепер з ними вже ніхто не панькається, і треба добряче постаратися, щоб таки отримати свій ступінь бакалавра. І це ж ще він не вирішив, чи таки піде потім на магістратуру.
Аня вже теж ніби якось ожила. Слухала його і паралельно думала. Думала вона про свою освіту. Їй же теж якось треба це все вирішувати. Звісно, списування її не цікавило. Дівчина хотіла всього досягти своїм розумом. Нехай і трійки будуть, але ж самій.
Так вони і дійшли до першої точки. Нижня Горова. Саме тут на них чекав Богдан. Він був високим, прямо таки кремезним. Обличчя його було чи то кругле, чи то квадратне — то з якого боку ще подивитися. Очі ж мав сірі-сірі, як грубе похмуре небо. Аня чомусь боялася тих очей. Гострий погляд їхній проколював її наскрізь, як голка метелика, коли його наколюють для колекції. Руки його були великі, мов у ведмедя — великі і міцні. Видно, що Бодя був хлопцем роботящим, але й до бійки ласим. На це вказували збиті кісточки пальців і чимало шрамів, якими рясно були вкриті передпліччя та лопатки Богдана.
Саша тепло і радісно привітався з ним, і рушили вони далі вже втрьох, при тому що Саня йшов біля Богдана, рясно постачаючи його вуха свіжими новинами, які почув зранку на "сімсотці", в обід на "Хімселищі" і ввечері біля Аніного гуртожитку. Дівчина ж ішла трохи позаду, поглядаючи в телефон, щоб хоч на щось відволіктися, адже плітки її не цікавили, і загалом розмова цих двох молодиків була ніби не для неї.
Так вони всі втрьох і дійшли до старого доброго магазину "Буревісник", який був відомий кожному місцевому. Не встигла компанія туди дійти, як дзвінким і радісним голосом пролунало:
— Саня! От чортяка. Скільки тебе чекати? Я вже геть з твоєю подружкою встиг роззнайомитися, то обговорили всі плітки та всім кісточки перемили, як ті пенсіонери.
Це був Русік, а поруч з ним стояла Аліса.
— Руся, а я винен? Ондо, дама довго збиралася. То їй вдягти нема що, то одне до іншого не пасує. Ну але що з них взяти, еге ж? — відповів Саша, кинувши погляд на Аню.
Щік Анни торкнувся рум'янець. Але не сорому, як то могло б бути, якби слова коханого були правдиві. Ні. Вона розчервонілася від гніву, що аж розпалився всередині неї. Дівчина стиснула руки. Важко вдихнула. Раз. Другий. Рум'янець відійшов від шиї.
— Привіт, Русік. Як ся маєш? Вибач, що так довго.
— Та буває. Я то добре. А ти як?
— Файно. А Ви? Ми ще, певно, не знайомі? — мовила вона, колючим поглядом впиваючись в Алісу.
— О, справді… — мовила та у відповідь і якось невпевнено поправила волосся.
Саша помітив певну незручність у голосі та рухах давньої подруги.
— Аліска, щось ти якась мовчазна сьогодні. Дай-но хоч обійму. От, уже ліпше. А то як не рідні, їй богу. А, до речі. Дайте-но я вас нормально всіх познайомлю. Тож, Руслана ти вже знаєш, та й Бодя з Аньою теж. От а Це, власне Бодька. Друг мій. Людина хороша, ти не бійся, що такий великий. То він з виду такий страшний. А так і мухи не образить. Бодь, про подругу мою я тобі розповідав, тож повторюватися не бачу сенсу. А це – Аня. Ми типу як зустрічаємося. Ще з весни, так, Анют?
— Так. З квітня.
— От. А це, Ань, моя подруга Аліска. Дружимо, рахуй, ще з тих пір, як я був малим засранцем. Гарні часи були. Тож, тепер, коли всі всіх знають… Гайда таки по щось вже зайдемо, чи що?
Саша, як завжди, задав тон черговому вечору. Решта просто скорилися, адже він умів легко запалити настрій у будь-якій компанії. Тож вся ця молода компанія рушила за ним у магазин "Буревісник", передчуваючи, що цей вечір буде веселим і довгим.