Розділ 1. Розмова в кімнаті гуртожитку

Сутінки повільно спускалися на Черкаси, огортаючи місто м’якою, але вже прохолодною осінньою димкою. За вікнами одного з гуртожитків місцевого університету, що самотньо височів над вулицею, останні промені сонця ледь пробивалися крізь хмари, відбиваючись від посічених часом шибок. Повітря в кімнаті, просочене запахом давнього пилу, дешевого мила та ледь вловимим ароматом студентського життя, було важким і нерухомим. Це був типовий вечір пізнього вересня, коли літня безтурботність поволі здавала позиції перед наступаючими холодами та рутиною навчання.

Кімната була втіленням гуртожиткового буття: тісна, але обжита, з трьома одномісними ліжками, кожне з яких мало свою невелику територію. Біля одного ліжка тулилася пошарпана шафа, її дверцята поскрипували, наче старий човен на хвилях, а поруч – дві невеликі тумби, завалені студентським мотлохом: розкритими зошитами, заплутаними зарядками, порожніми чашками з засохлим чаєм та недоїденими печивами. Стіни, поцятковані дрібними тріщинами, вицвілими місцями від колись відірваних плакатів та наліпок, були тепер прикрашені поспішно прикріпленими малюнками, що кострубато зображували студентські вечірки, та фотографіями друзів і улюблених рок-гуртів. Старі віконні рами були подряпані, а місцями – зі слідами від скотчу, що колись тримав нехитрі, але такі важливі для студентського побуту прикраси. З вікон, що виходили на внутрішній двір, доносилися приглушені звуки життя гуртожитку: сміх, музика, гучні розмови, іноді навіть чиїсь співи під гітару.

На одному з ліжок, Аниному, що стояло ближче до вікна, розтягнувся сірий, трохи потертий коцик, під яким сховалася м’яка подушка у яскраво-жовтій квітчастій наволочці – єдина сонячна пляма в цій сіруватій палітрі. Саме тут, на цій койці, сплелися дві молоді постаті, обіймаючи одне одного, створюючи свій маленький, тимчасовий світ.

Аня, світло-русява, з розпатланим волоссям, що пасмами розсипалося по подушці, тулилася до Саші, відчуваючи тепло його тіла. На ній була його чорна футболка, настільки велика, що сягала їй майже до колін, обгортаючи її тендітне тіло. Від неї пахло його запахом – сумішшю гелю для душу, тютюну та чимось невловимо чоловічим і рідним. Вона лежала до нього спиною, її голова зручно вмостилася на його грудях, і вона відчувала розмірений ритм його серця. Для неї він був усім – перше кохання, таємниче і таке привабливе, незважаючи на гіркоту, що недавно з’явилася. Вона все ще по-дитячому наївно вірила, що він – її всесвіт, і лише він здатний її захистити від усіх негараздів. Кожен його дотик, кожен погляд викликав у ній трепет, і вона віддано тулилася до нього, немов кошеня.

Саша, темно-русявий, міцний, у чорних спортивних шортах, обіймав її міцно, його рука лежала на її талії, притягуючи ще ближче. Його підборіддя торкалося її маківки, і він вдихав аромат її волосся, легкий і солодкий. Вони були парою, студентське кохання, таке типове для цього віку – перше, палке, сповнене ілюзій, але вже з першими гіркими присмаками. Нещодавня зрада Саші, хоч і "випадкова", як він сам її називав, кинула тінь на їхні стосунки, розбивши крихку довіру, але для Ані це було лише перше розчарування, яке вона, закохана до безтями, намагалася виправдати.

— Слухай, Анют, — почав Саша, його голос був спокійним, ледь хриплуватий, з відтінком невимушеності, притаманної тим, хто звик бути душею компанії. Він говорив так, ніби нічого не сталося, ніби вони просто два закоханих студента, що планують свій вечір. — Покликати б усіх на прогулянку, поки ще тепло. Поїхати десь до району Річпорту, там зараз наших може бути повно. Купити в "Буревіснику" цигарок, смачного чогось і слабоалкоголки, та й потусити, як усі нормальні. Осінь вже, скоро почнуться холоди, ще й навчання… Буде не до гульок.

Аня мовчала кілька секунд, насолоджуючись відчуттям його обіймів, які, попри все, все ще дарували їй відчуття захищеності. Вона так хотіла вірити, що все минеться, і вони знову будуть такими ж безтурботними, як і раніше. Але в її душі тлів вогник образи, який вона намагалася приховати, щоб не зруйнувати цей тендітний момент близькості. Вона підняла голову, повернувшись до нього, і її погляд зустрівся з його. В очах Саші вона бачила звичну легкість, якусь навіть нахабність, і жодного натяку на каяття. Він просто хотів гуляти, і їй це здавалося несправедливим, адже їхні стосунки були понівечені, а він поводився так, ніби все гаразд.

— А хто взагалі буде? — запитала Аня, намагаючись, щоб її голос звучав байдуже, але в ньому прослизнула ледь помітна нотка гіркоти. Вона так старалася, щоб він не помітив її болю. — Ну, окрім нас двох?

Саша знизав плечима, наче це було абсолютно неважливо, як і завжди, коли він планував щось для розваг.

— Та, власне, небагато. Ти і я, ну ще Бодька з Митниці...

При згадці про Бодька Аня ледь помітно здригнулася. Вона знала його. Це був той тип хлопців, які постійно вплутуються в неприємності, шукають легких грошей і завжди плутаються під ногами, якщо тобі потрібна справжня підтримка. Він був не просто "поганою компанією" – він був втіленням усього, що її лякало.

— Той Бодик, що зараз на Річпорті живе? — запитала Аня, і в її голосі вже не було байдужості, а з'явився прихований страх. Вона не хотіла, щоб він втягував її, чи навіть себе, у це коло.

— ...Він самий, — підтвердив Саша, і його тон став трохи більш терплячим, ніби він пояснював очевидні речі дитині. Він не помічав її хвилювання, надто занурений у свої плани. — Ну і Русіка можна покликати.

Ім'я Русіка, навпаки, викликало в Ані легке полегшення. Русік був зовсім іншим. Він був спокійним, надійним, завжди привітним. З ним ніколи не бувало проблем, і він був тією людиною, яка могла розрядити будь-яку напругу просто своєю присутністю. Він був "нормальним", і це вже багато що значило.

— А, ну і Аліса — моя подруга, — додав Саша, ніби мимохідь.

При згадці про Алісу, тіло Ані напружилося. Вона різко відсунулася від Саші, звільнившись від його обіймів, і сіла на ліжку, повернувшись до нього обличчям. Її очі, в яких блиснули сльози, дивилися на нього з докором, змішаним з болем. Вона так прагнула забути, пробачити, але це ім’я знову відкрило рану.