1

Не дарма прожиті роки рахуються  зимами. Зима — це суворий час, і навіть якщо ти можеш дозволити собі зігрітися в домі, насолоджуючись заздалегідь запасеними припасами, іноді, поглядаючи на погоду за вікном, в тобі прокидається пам’ять предків. Так, їм у цю пору року було значно важче, і зовсім не до веселощів з святковими пирогами, але ж яка вона прекрасна! Ті візерунки, що мороз залишає на склі, яскраво-білі пейзажі, стежки слідів — людських і не тільки — все це можна зустріти лише взимку.

Розмірковуючи про це, Інга вийшла у двір і направилася до колодязя з коромислом на плечах. Зі світанком їй потрібно буде натаскати чимало води — для тіста, для корови, і, звісно ж, для бані, яка чекала їх з матір'ю ввечері. Вона ігнорувала погляди хлопців, на відміну від інших дівчат, які скупчилися біля колодязя (він був один на все їхнє село). Ще батько вчив доньку: не ведись на пусті обіцянки весіль, хутра і золота. Вікінг може бути одружений лише на одній, а от наложниць буде сотня — хоч привезених, хоч з сусіднього дому. Ну, а оскільки жили вони небагато, було неважко здогадатися, що без приданого її в жінки ніхто не візьме.

А адже колись батько був славним воїном. Він приносив матері немало прикрас і суконь зі своїх походів і хотів велику родину, так що народження первістка-дочки його не сильно засмучувало. Можливо, він теж помер взимку, в один з таких от прохолодних днів, але погані новини прийшли лише навесні.

З походу на Нортумбрію повернулося всього два дракара, і ті побиті англійським королем. Цього разу він був готовий до нашестя варварів і дав їм гідну відсіч, залишивши Інгу сиротою. Золото матері швидко закінчилося, в дружини з дитиною її не хотіли брати, а в наложниці вона не пішла — гордість не дозволяла. Ось і залишилися вони удвох, перебиваючись скромним заробітком. Складно було думати про завтрашній день — коли пройдуть дівочі роки і вибирати чоловіка вже не буде можливості, складно, та й не хотілося, адже в сьогоднішньому було чимало роботи.

Зазвичай у домі був довгий зал з вогнищем, де жили і велика родина, і скотина, а вже подалі окремими покоями спальня господаря і господині. Однак у цьому обійсті, що батько побудував для своїх дітей, були лише двоє, так що велика зала залишилася корові, за якою Інга і почала доглядати. Закінчивши з нею, вона вже взяла відро, щоб віднести до вогнища, де мати  замішувала тісто; жінка, як зазвичай у такий час, роздувала залишки  вугілля, але обличчя у неї було якимось відстороненим.

— Зима буде холодною, — промовила стара Фрейя, кидаючи чергове поліно у вогонь.

— А коли ж вона приносила тепло? — Знизавши плечима, запитала дівчина.

— В цьому році вже дуже, того гляди, до нас айстролкарл навідається.

— Айс-трол-карл, що це, чаклун якийсь чи дух? Я ніколи раніше не чула.

Вони заробляли на життя полюванням, хоч і лежало їхнє село на торговому шляху. Через безліч торговців вдень звірі в ліс в основному ходили вночі, тільки от тоді місцеві вікінги не виходили — боялися всяких нечистих сил. А ось мати Інги осміліла з віком і побачила, і почула немало. Вона-то знала, які істоти вигадані, а які справді тут живуть, і як захиститися від них теж знала.

— Це не просто чаклун, а слуга Стихії. Таких хускарли часто тримають у своїх домах — щоб вино лилося рікою, щоб скотина родила, щоб вітер доносив шепіт ворогів… Але айстролкарлів — обранців льоду — ніхто не жалує. Без душі і холодні, та вони самі давно вже обернулися в лід! Інший прийде і скаже — я до вас на службу з тим-то і тим-то, і якщо дотримуватися договору, прослужить до самої смерті, а ці можуть і зрадити, немає у них ціни, а що в голові — лише Асам відомо.

— І що ж, мені тепер і на полювання не ходити? — Фрейя вже була стара для таких справ, все лягло на доньку.

— Іди, куди нам діватися? — Благословляючи її, сказала мати. — Тільки пам'ятай, що не можна їм переходити дорогу. Розгніваєш — біда на всю село.

Виявилося, стара була права: через тиждень прийшли такі морози, яких вже півстоліття не бачили. Але все ж полювання не чекає — так що Інга вирушила в ліс, і це треба було робити  з настанням дев'ятої години ночі, тобто через кілька годин після заходу сонця.

Вона направилася по дорозі, яку місцеві вважали проклятою, там на зайців стояли селки. Один порожній, інший — поламаний, в третьому ж був ще швидконогий, з перебитими лапами. Швидко закінчивши його страждання ножем, дівчина рушила далі — запах крові приваблював вовків, так що повертатися вона буде іншим шляхом. У четвертій силці ще один заєць, і буде їм сьогодні вечеря, а в п’ятій… Якась нісенітниця!

Тушка лежить давно мертвою, задубілою, і снігом покритою. Така вже ні на що не годиться — розтерзана, чи то диким звіром, чи то людиною, слідів немає, а рани дуже акуратні, немов ножем. Мати їй говорила, в такому випадку краще залишити звіра і піти швидше — хто б це не зробив, не твоя здобич, і навіть зараз дочка слухає настанови, що відлунюють у пам’яті.

Вона ступає до галявини, де пару раз на місяць влаштовує полювання. Там і косулі водяться, і кабани, а у неї зимівля є, звідки все видно. Ось засяде туди мисливиця і спостерігає — сніг, місяць, добре все видно. І за нею, наче, хтось дивиться, стає не по собі.

Як раптом бачить — олень, та який! Шубка бархатиста, роги гіллясті, хоч і невеликі, молодий ще. Таке в цей час, ще й один, а вовків поруч немає — яка удача. Шкуру з нього зніми так і на придане згодиться, головне, стріляти мітко.