77. Зрадник

   У Палаці Триєдності не було потаємного ходу, що вважалося вірним рішенням, бо потаємний вихід завжди може стати входом для ворогів. Через це фігурі у білому закритому плащі було не так легко вислизнути непоміченим. Людина знала коли змінюється варта і скориставшись цим тихо прошмигнула крізь головні ворота.

   Брудний білий колір плащу ставав майже непомітним на снігу. Фігура поспішала, намагаючись встигнути повернутися до світанку. Вона мала намір повернутися. На неї очікував незвично довгий шлях.

     Вважаючи, що жодна людина зараз її не бачить, фігура озирнулася, зробивши найголовнішу помилку. Чоловік у білому з довгим чорним волоссям стояв на стіні уночі. Він зібрався на стіну уночі, бо знов мав ведіння, а вірний сокіл тихо сидів у Борея на плечі. Коли «білий плащ» озирнувся, сокіл тихенько злетів і вирушив слідом.

   Шлях був довгим. Навкруги все ще літав попіл спалених поселень. Огидний сморід і дим не полишали фігуру. Неприємне відчуття, що її задум нездійсненний нікуди не зникало. «Білий плащ» навіть ретельно не продумав його, просто прийняв рішення.

  Здалеку побачивши купу фоморів, чоловік спробував оминути їх. Він вважав, що розуму у цих істот марно шукати, тим паче, домовлятися з ними. «Білий плащ» шукав головного демона Нергала. Це лякало його і одночасно бентежило, але думка про вигоду, яку він зможе отримати примушувала його душу співати.

  У бадьоро-піднесеному стані фігура непомітно обходила монстрів, та був хтось більш скритний за неї. Тіньовий вершник раптово з’явився перед людиною у плащі, наставивши на неї зброю:

  - Стій! Мені потрібен Нергал! Ти розумієш мене? – запитав невідомий.

  Вершник, не видаючи жодного звуку, штовхнув людину у плащі у потрібному напрямку, вказуючи шлях.

  На верхівці пагорбу, під яким зграєю скупчилися фомори стояла невеличка хатинка, дуже охайна і затишна. Ще зранку тут жили люди, снідали, збиралися на полювання, аж доки у їх повсякденне життя не втрутилися демони.  Хатинка була добре протоплена у ній приємно пахло свіжовипеченою здобою. Тільки демон з баранячими рогами, що розсівся у ній, наче господар, виглядав як тарган, що сидів на запашному хлібі на столі.

  - У Потойбіччі я чув, що люди вночі сплять, а ходять один до одного лише коли світить сонце, - промовив Нергал.

  - Так і є, але ти не схожий на людину. Я хочу допомогти тобі, тому намагався дістатися сюди непомітно, - промовив «білий плащ».

  - Хіба я схожий на того, кому потрібна допомога? Тим паче від людини? – запитав Нергал, встаючи з крісла і зриваючи з людини капюшон.

  - Я маю, що тобі розповісти. Я багато знаю. У цьому світі все влаштовано не так. Ти нічого не доб’єшся, якщо переб’єш усіх мешканців. Я потрібен тобі, - чоловік намагався говорити впевнено, незважаючи на те, що жест Нергала його дуже налякав.

  - Цікаво, що ж ти пропонуєш? – Нергал зобразив зацікавленість.

 - Ти отримаєш все що забажаєш від мешканців, якщо зробиш мене єдиним правителем Айссендтрії. А я буду служити тобі і великій богині Морріган, - промовив чоловік.

  - І як ти собі це уявляєш? – продовжував підігравати демон.

  - Вбий інших королів та королев! А далі я зроблю все що ти побажаєш! – кричав біловолосий чоловік. Нергал підійшов до короля Айсії і прошепотів йому на вухо:

  - Я бажаю лише криків і благань людей, лише тоді моя богиня прийде сюди.

  - Заберіть цього бовдура, невже люди не змогли обрати замість нього когось кращого? Якщо всі правителі Айссендтрії такі, то я зроблю послугу жителям вбивши їх. Тримайте його живим, можливо він мені ще знадобиться.

***

   Ще до світанку обранці були готові до бою. Сандур і майстри Асасинів Кривавого Піску зайняли позиції ліворуч, з боку Сендтії. Листяна Армія розташувалася на стіні, як найкращі стрілки. Крижані воїни розташувалися праворуч, з боку Трії. Кейта, Тівуд, Райхон, Сет, Еірліс та Борей стояли біля воріт Айсії. Лютас та його люди також вишикувалися на стіні, разом з ними була і Сая, готова у будь яку мить лікувати поранених.

   - Все майже, як тоді, - прошепотіла Кейта, - тільки гарпій немає.

   - Але тепер ми готові і нас більше, - сказав Тівуд.

   Кейта дивилася на Тівуда з подивом.

   - Подивись туди, - Тівуд вказував кудись у ліс за пагорбом. Там поміж дерев Кейта помітила валуни незвичної форми:

   - Що це? – запитала дівчина.

  - Ні що а хто! Насім привів друзів, правителі все ж таки відправили йому листа, - відповів хлопець.

   - А сам він залишився у таверні? Напевно вони очікують на повторення подій, - промовила Кейта.

  - Не очікують а готові до всього, - відповів Насім дівчині. Незвично було бачити завжди роздягненого дідугана закутаного у тепле хутро. У цьому одягу його майже неможливо було впізнати.

  - Дівчино, якщо щось піде не так, то ти вже знаєш як і що робити. Та Доля ніколи не повторює один фокус двічі. І своїх друзів я не залишу ніколи! – промовив Насім.

  - Ті валуни, то твої люди? – запитала Кейта.

  - Одні з них. Пам’ятаєш діру у таверні? Її зробив один з таких! Окрім кам’яних велетнів тут зібралися і феї і енти, всі хто взмозі битися на суші, - сказав Насім.