74. Клятва.

   Райхон намагалася заснути, та сон не йшов. Вона довго крутилася у ліжку, бо важкі думки непокоїли її. Чи варто благати того, кого ти зневажаєш про порятунок, чи краще терпіти Морріган щоночі, аж поки їй це все не набридне? Що буде, якщо богиня потойбіччя, всемогутня та всевладна у тому місті, все ж таки дожене та схопить дівчину? Чи є щось, що дозволить не спати зовсім? Купа запитань без відповідей.

     Майже під ранок, втомлена своїми тривогами, Райхон провалилася у забуття, лише для того, щоб побачити нові жахи.

   Морріган повільно йшла сходами слідом за дівчиною, а та знесилена та виснажена намагалася втекти:

   - Я не можу більше тікати! Чого ти від мене хочеш?! – зупинилася Райхон на черговому прогоні. Дівчина з викликом дивилася на богиню, що підходила все ближче і ближче:

   - Служи мені! Ти володієш моєю магією, - відповіла Морріган.

   - Ти бажаєш аби я допомагала демону Нергалу вбивати моїх друзів? Цього не буде ніколи! – обурилася дівчина. Райхон не розуміла як треба думати для того, аби вважати що люди здатні легко без емоцій перейти на бік ворога. Робити щось погане тим з ким жили поруч, тим кого люблять.

   - Не хвилюйся, чим більше ти будеш використовувати магію Фоліанту Природної Смерті, тим швидше втратиш почуття. Згодом, ти навіть не будеш розуміти де твої колишні друзі, станеш бачити лише ціль, тобі потрібно тільки не пручатися та прийняти мене, як свою богиню, - пояснювала Морріган. Вона впритул наблизилася до Райхон і схопила її правою рукою за шию, а лівою схопила за обличчя, уважно розглядуючи його. Довгі, охайні нігті Морріган торкалися шкіри Райхон. Богиня стиснула ліву руку так, що губи дівчіни виглядали, як у риби, яку викинули на берег. Морріган зазирала дівчині в очі, наче дивилася у саму душу, вдихаючи запахи трави та лісу, якими пахло від  Райхон. Від Морріган же тхнуло смертю, цей затхлий та запрілий запах, який мають лише помираючі, дуже старі, та невиліковно хворі люди, змішаний з ароматом парфумів.

   - Так…але ж є інші шляхи… я можу…. не підкоритися, - прохрипіла дівчина, який ставало все важче і важче дихати.

   - Так, є. Наприклад, ти можеш померти просто зараз, - Морріган стиснула праву руку ще сильніше, а її довжелезні нігті впилися в обличчя Райхон, пробивши шкіру. Дівчина намагалася кричати, але не виходило, аж доки чорна тінь не відштовхнула Морріган, підхопила дівчину і зникла.

   Розгублена богиня лишилася сама на прогоні, вона стиснула руки, подивилася догори і закричала голосно:

  - ЩО ТУТ В БІСА КОЇТЬСЯ?! Я досі господиня цього місця, звідки у потойбіччі стільки непокірних?! Ви не сховаєтесь від мене! Хоча, ти все одно повернешся, - вже тихіше промовила богиня, заспокоївшись.

  Райхон бачила все що відбувалося. Надшвидка тінь, що підхопила її і так нахабно відштовхнула володарку потойбіччя від своєї жертви була людиною. Чорний одяг наче клубився димом, здавалося чоловік ось - ось розтане у повітрі.

   Вони стояли посеред порожньої кімнати Нергала. Зі стін стікала розпечена лава, гаряче повітря було неприємно вдихати. Закривавлене, незавершене полотно на підставці, килим, та витвори мистецтва – все залишилося на своїх місцях. Лише господар покинув свою кімнату, та трохи «фарби» розбризкалося на підлозі. Навкруги стояла тиша, яку порушували тільки булькаючи звуки.

   Чоловік зняв свій капюшон і виявився неймовірним красенем з чорним волоссям, що торкалися його широких плеч. Пронизливі чорні очі дивилися на Райхон з сумом, а тонкі губи були щільно зжаті. Він не наважувався почати говорити, та вираз його обличчя вказував на те, що йому потрібно сказати дуже багато.

   - Хто ти, і навіщо ти врятував мене? – запитала Райхон, витираючи кров, що сочилася з невеличких, але глибоких ран. У сні лікувати себе вона не намагалася, та й навіщо – прокинеться і все мине.

  - Я Морок, не проси Лодурра стати твоїм богом. Не принижуй себе, та своєї гідності, я захищу тебе, - промовив чоловік.

  - Чому я маю тобі вірити? – запитала дівчина.

  - А чому ти маєш не вірити мені? Лише через слова Сновидиці – дівчини, що забула ким вона була колись і чому вона вдягнена у весільну сукню? – питанням відповів Морок.

  - Вона була твоєю нареченою? – запитала Райхон.

  - Колись…була, і я колись не був… Мороком, - біль відобразилася на його обличчі, він не хотів торкатися цієї теми.

  - Нехай вона каже, що є добро і зло, що я зло, що не зроблю нічого а плату візьму. Ні, цього не буде, ти сама вже майже богиня, не підкорюйся нікому і роби те що вважаєш за потрібним. Морріган більше тебе не дістане, я заплутаю її. А якщо ти підеш до Лодурра, то він напевно тебе ошукає. Він бог, що не обрав бік, він допомагає усім і нікому, бажаючи лише розваг і веселощів, - говорив Морок.

   - Чого ти хочеш за свою допомогу? – запитала недовірливо Райхон.

   - Блукаючи цими коридорами, ти сама того не бажаючи допомогла мені згадати, це безцінно. Поклич Сновидицю, аби я побачив її ще раз, в останнє. Я присягаюся, що допоможу тобі, Райхон. Морріган більше тебе не потурбує, - промовив Морок.

   Дівчина не довіряла йому, але уважно дивилася на нього і не бачила ніякого зла. Вона бачила лише молодого чоловіка, який втратив свою кохану. Як і через кого, Райхон не знала, та якесь нестерпне відчуття краяло її добре серце, і вона погодилася.