72. Послуга.

  Нергал лютував, розлючений демон не знаходив собі місця, хоча і повернувся до свого звичайного зовнішнього вигляду. Він відчував злість, здивування та трохи образи. Його спантеличений гнівний стан дуже забавляв юного бога вогню якого верховний демон покликав на зустріч до Земель Безлюддя за допомогою магії.

   - Ахахах, ось так просто взяв і викрав! А ще мене бешкетником називав, - бог вітру виявився набагато цікавішим, ніж завжди вважав хлопець.

   - Володарю, ви не залишити це без уваги? Я розумію, що це чудова нагода з якої я обов’язково отримаю користь, та все ж таки! – обурювався Нергал.

   - Ой, ну годі вже волати! Морріган, напевно, тільки зраділа цьому. То що ти далі будеш робити? Верховний демон потойбіччя нарешті у світі людей! Хоча й такий схвильований і ображений. Це виглядає дуже смішно, - промовив хлопець, не припиняючи веселитись.

    - Я сподівався на вашу допомогу, Володарю, тому і покликав вас, - солодким, медовим голосом промовив Нергал.

   - Ой ні! Ти, як ніхто, знаєш, що я не допомагаю жодній стороні, - відповів хлопець. Його незмінні супутниці іфрити не відходили від господаря ні на крок.

   - Звісно, Володарю, та я подумав, якщо ви все ж таки погодилися допомогти з навчанням своїй сестрі, то вже можете трохи допомогти і мені. Лише одне маленьке прохання, - тихенько продовжив Нергал.

   - Друже, це моє бажання. Я хочу мати живу сестру, а не обпечений шмат вугілля, тому і навчав її, - відповів хлопець.

   - Та все ж таки це послуга світлому боку, що здатна змінити все! Володарю, лише одна маленька послуга мені, яка вам нічого не буде коштувати, - продовжував благати Нергал. Для верховного демона це було незвично, та іншого шляху він не бачив

  - Ну добре, скажи чого ти хочеш. Все одно всі навколо чекають, що я стану поводитися, як людина. А вони коять таке, що дивує та бентежить одночасно, і зазвичай незрозуміло чи приємно чи навпаки, - озвучив уголос свої думки юний бог вогню.

   - Тим паче! Я прошу позичити мені ваших слуг, ненадовго. Ви навіть не помітите, що їх немає, вони повернуться дуже скоро, - від цих слів демона іфрити манірно надули губи, виказуючи своє незадоволення

    - Ахахах, ну добре Нергале, твоє прохання не потребує від мене нічого, будемо вважати, що мене тут і не було! – погодився бог вогню і покинув Землі Безлюддя так само швидко, як і прибув до них, лишивши іфритів у розпорядженні демона.

    - Навіть не запитав навіщо… Що ж дівчата, ходімо розтоплювати кригу! – вигукнув Нергал, і повів іфритів до коридорів з фоморами.

   Обернувшись на вогняних птахів, іфрити просто літали поруч з колонами, у яких спочивали заморожені фомори, і магічна крига танула, навіть без дотиків їх палаючих крил. Такий сильний жар, що проносився швидкім вітром поруч, розтоплював кригу, не опалюючи істот. Та інколи все ж таки було чутно рев та крик, коли хтось занадто агресивний все ж таки торкався вогняних птахів. Повітря коридорів повільно наповнювалося паром та різноманітними звуками. Тиша, що панувала тут вже тривалий час, та дуже рідкі звуки падаючих зі стелі  крапель, минали, сповнюючись голосами створінь.

   Нергал вів іфритів до особливих дверей. За ними спочивали тіні. Ці потаємні двері, нагадували вхід у в’язницю у Трії. Непомітний зовні, нічим не відмінний від іншої стіни шматок льоду, преобразився від дотику верховного демона потойбіччя. Пройшовши крізь марево, Нергал опинився в кімнаті, у якій розташовувалися п’ять монолітних шматка чорного кварцу, трохи заввишки за зріст людини.

     - Ось зараз, дівчата, вам потрібно буде докласти зусиль. Шкода, що зі мною немає моїх вірних поплічників, вони б вмить розбудили тіньових вершників, - здавалося Нергал розмовляє сам із собою.

     Іфрити знов обернулися на людей, обидві дівчини доторкнулися до одного шматка гладкого каміння. По обличчям іфритів було видно, що плавити шматки каміння, чорного, як сама ніч, не просто. У кімнаті стало так спекотно, що навіть Нергал не побажав залишатися усередині. Монолітні шматки перетворювалися у рідину, що стікала, наче розпечена смола, залишаючись лише на силуеті людини, що стояла усередині.

    Звірячий крик пролунав коридорами, коли іфрити закінчили з першим чорним постаментом. Силует раптово зник, а залишки смоли різко упали на підлогу, поруч з дівчатами опинився чоловік. Звичайна зовнішність людини нічим його не виділяла. Зустрівши такого чоловіка серед натовпу, не запам’ятаєш його обличчя. Людина клацнула пальцями і у повітрі з’явилося напівпрозоре коло, з якого вистрибнула вогняна крилата саламандра. Чоловік здригнувся всім тілом і зник, перетворившись на чорний мерехтливий силует, що скочив верхи на саламандру і з диким виском залишив кімнату.

   Знесилені іфрити продовжили визволяти тіньових вершників, що покоїлися у чорних кварцових монолітах.

***

  - Райхон, ти знов кричала уві сні, це мене дуже непокоїть! – промовив Сет до дівчини. Відтоді, коли обидва повернулися зі своїх подорожей, вони жили разом в одній кімнаті. Як і писала у своєму листі Райхон перед випробуванням тепер вони були разом.

   - Вона продовжує кликати мене, незважаючи ні на що, щоночі я чую її голос. Вона каже лише – ти моя, моя! Це не так! – запально промовила  дівчина.

    - Хто вона? Можливо тобі потрібна допомога? – запитав Сет