69. Вічна боротьба.

     Сет прийшов на пристань біля скарбниці Привидів Пустелі, бо мав деякі міркування. Капітана, що допомагав їм вже декілька разів, він побачив ще здалеку.

   - Я знаю хто ти насправді! Мені потрібна твоя допомога! – рішуче вимовив хлопець.

   - Не розумію про що ти, я лише капітан, що ходить морем! Якщо потрібно відвезти кудись вантаж, або доправити вас у якесь місце – я і моя команда завжди до ваших послуг, – промовив він.

   - Коли я був ще малим, то дуже любив слухати розповіді Сандура. Він розповідав, що Бєлєнус дуже любить подорожувати і бути серед людей. Що його не дарма зображають з двома обличчями у храмах. Ця пристань була занедбана багато років, і ось виходячи зі скарбниці ми зустріли саме тебе. Ніхто не користується нею, лише ти і твої люди. У ті часи коли нам особливо буда потрібна допомога, завжди з’являвся ти. Бєлєнус, я благаю, я хочу мати силу, таку ж, як у Тівуда. Багато Ассасинів Кривавого Піску мають цю силу, а я ні, хоча вона мені вкрай потрібна, - благав Сет.

  - Хлопче! Ти напевно перегрівся на сонці! Кажу тобі, я звичайний моряк, хоч і капітан. В мене немає надприродних сил і наділити ними я нікого не можу, вибач.

   Сет розгублено подивився на капітана, повернувся і вирушив назад в Трію.

  - Вибач, хлопче. Я дійсно не можу наділити тебе силою, ти маєш бути звичайною людиною, - прошепотів капітан йому у слід і на мить став справжнім собою. Він посміхнувся і промовив:

  - Ти диви, який кмітливий, здогадався ж!

***

     У просторій печері потойбіччя було на диво затишно, незважаючи на те, що зі стін стікала рідка лава. Гарно освітлена та простора, вона навіть була прикрашена витворами мистецтва. На стінах висіли свічники вишуканої майстерності, а кам’яна підлога була застелена дивовижним килимом

    В одному з її кутків стояв мольберт за яким малював Нергал. Позаду нього розташовувалися вхідні двері, які раптово вибухнули. До «кімнати» увійшла Морріган:

    - Яке видовище! Верховний демон щось малює! – промовила вона, посміхаючись.

    -  Хіба вас це дивує? Богиню потойбіччя, що цінує мистецтво і гарне вино? – відповів їй Нергал.

    - Моя Богине! Я звісно вас високо ціную і шаную, але, чи не могли би ви не ламати мені двері, навідуючись? Я пам’ятаю, я вже просив, та все ж таки?

    - Який ти нудний! – промовила Морріган сідаючи в крісло біля маленького столика, на якому стояла гарна кришталева ваза, щедро наповнена свіжими фруктами. Поряд із вазою стояла відкрита пляшка гарного червоного вина і два келихи, такі ж гарні та чудові, як і ваза, виконана в тому ж стилі. Морріган зробила жест рукою і вино налилося в келих:

  - Я прийшла, щоб сказати, що тобі майже вдалося. Ти майже переміг: всі твої дивовижі працюють!

    - Не розумію про що ви, - промовив Верховний, що на відміну від богів не міг знати про змінену долю.

   - Це вже не важливо, - посміхаючись промовила вона, - зараз відбуваються не менш цікаві речі.

   - Ви в гарному настрої, Володарка! – сказав Нергал, продовжуючи малювати.

   - В дуже гарному, що ти там малюєш? Все червоне і немає форми, дуже безталанно, - сказала Морріган і вийшла із кімнати захопивши келих. Двері відновилися самі. 

    - Це прекрасно! Це ж катування! Дуже нелегко малювати свіжою кров’ю, - прошепотів Нергал, та Морріган все чула. Картина вмить розсипалася купкою попелу.

   - Ну ось знов! Доведеться починати все спочатку.

   Піднімаючись сходами до своєї кімнати Морріган промовляла:

  - Кожен твій крок, забрав шматок, - вона раділа і підстрибувала, як маленька дівчинка.

  - Кожен спис, вгору-вниз. Тепер в тобі її немає, - і богиня розреготілася, як божевільна.

  «Що ти задумала Морріган?» - почула вона голос Дагди у себе в голові.

    - О, все, як завжди, Любий! Нічого нового! Нескінченна боротьба добра і зла. Я програю - ти перемагаєш, я перемагаю – ти програєш, все, як завжди, - промовила вона.

  «Схаменися! Не чіпай обранців! Годі вже!» - гучно промовив Дагда.

   - Не кричи так, я їх не збираюся чіпати. Ти сам забрав нашого сина, поверни його, – з награним сумом сказала Морріган.

  «Сина, якого ти хотіла вбити! Він повернеться сам, якщо схоче, і не до тебе, а лише до цього світу»  - почула вона відповідь.

   - Передай йому, нехай вже обере собі сторону, бо назріває нова битва! – лихим голосом гучно промовила Морріган. Згадка про сина трохи зіпсувала їй настрій.

   «Ти чудово знаєш, що він ніколи її не обере! Він завжди робить лише те, чого бажає сам. Він свавільний і розумний, і ніколи не втручатиметься у цю боротьбу» - відповідав Дагда.

  - Він вже втрутився! Він допомагає твоїй…твоїй… навіть не знаю, як її можна назвати! – Морріган добряче розлютилася.

  «Вона моя дочка, так само, як і він мій син. Він лише допомагає своїй сестрі»

  - Забирайся звідси! Забирайся! Не хочу нічого чути про тебе і твої зради! Ненавиджу тебе! – богиня потойбіччя шпурнула келих у стелю. Дзвін скла трохи привів її до тями. Жінка зупинилася, поправила волосся, що трохи розтріпалося і промовила: