67. Фоліант Природної Смерті

   Райхон стояла у тьмяному, слабоосвітленому приміщенні. Ця невеличка кімната освітлювалася дуже дивними смолоскипами, що не мали вогню. Вони нагадували шари, що висіли по обидва боки кімнати, просто у повітрі. Попереду ж вона бачила предовгий коридор, а посеред кімнати стояв кам’яний постамент, на якому Райхон прочитала такі слова:

Якщо її в тобі немає,

Випробування хай триває,

Свою ти силу й витривалість,

Продемонструй довготривалість,

А потім знову ти подумай,

Та гарно дії ти продумай,

Від швидкості залежить ловкість,

А далі прояви жертовність,

Якщо ключа ти забереш,

То силу точно не знайдеш,

Тоді в тобі її немає.

  - Це не просто слова, це загадка, що показує, на які випробування слід чекати, а ще вона переплутана, буду думати, як Борей, - міркувала вголос Райхон.

  - Потрібно все запам’ятати. Відповідь на загадку це головне. Чого в мені немає, або є. Що допоможе на шляху, те що приходить з часом. Мудрість, відповідь мудрість. Але до чого вона тут. Зрозумію згодом, завжди треба думати, перш ніж зробити. Це мудро, але це і так всі знають.

   Дівчина завчила вірш на пам’ять і ступила на шлях темного, довгого коридору, що здавався нескінченним. Райхон зробила крок - у неї полетів спис, вона ухилилася. Вона зробила ще декілька кроків, і чим швидше вона їх робила, тим скоріше у неї летіли списи, тим активніше доводилося ухилятися.  

   - Так, цей коридор – випробування на ловкість. Як там було – від швидкості залежить ловкість. Тобто, чим швидше я буду йти, тим більше у мене буде летіти. Якось недобре, але це випробування, - промовила Райхон сама собі і тихенько покрокувала.

  Кожен раз у дівчину летів спис, точнісенько туди куди вона ступала, тож довелося вивертатися та відстрибувати. Декілька разів Райхон зупинялася перепочити. Цей довгий, та здавалося, безкінечний коридор, нарешті закінчився іншою кімнатою. Дуже маленькою, навіть крихітною. Райхон бачила прохід, та не поспішала минувати маленьку кімнату. Дівчина бачила наступне випробування: величезна простора зала у якій вишикувались з обох боків опудала для тренувань. У кожного у руках була різноманітна зброя, від звичайних дворучних мечів, до списів, щитів та алебард.  

   В крихітній кімнаті не було майже нічого, окрім невеликого фонтану, у якому вода текла струмком десь зі стіни. Райхон присіла і стала пити воду, зачерпуючи її долонями:

  - Кімната перепочинку, отже вони не замислили мене вбити, це дуже підбадьорює. А попереду випробування сили та витривалості, отже бій буде довгим та затяжним. Свої ти дії продумай… а чим я буду битися? Хоча, в мене ж вона є, - дівчина посміхнулася і не ставаючи на шлях коридору, який щойно минула, нахилившись, витягла зі стіни спис, один з тих, що летіли в неї. На його місце одразу виштовхнувся новий:

  - Цікава, нескінченна механіка, пощастить тому, на кому ці списи закінчаться… Трохи відпочила і до бою.

  Як тільки Райхон ступила до кімнати опудала почали оживати, але не всі одразу, групами. Вона почула гучний звук, що був сигналом до дії, і два манекена з шаблями у руках кинулися на дівчину. Дерев’яні споруди без обличчя, з намальованими мішенями на грудях, такі використовували всюди, та на відміну від тих, що були на тренувальному майданчику у Лісі Дріад, ці були живі.

   - І як вас вбивати? Звичайні дерев’яшки! – Райхон стрибала і уверталася, аж доки не поцілила у «яблучко». Гучний сигнал прогремів ще раз, і опудала стали на місце. З наступним сигналом «отямилися» вже три опудала. Дівчині здавалося, що бої тривають вічність, а попереду, їх ще стояло безліч…

   Опудала вигнали з Райхон сім потів, знесилена, вона дійшла до наступної кімнати відпочінку і жадібно припала до води. Звуки, що знаменували початок і закінчення бою, досі вважалися їй у голові. Здавалося, що ось-ось і гучний сигнал знову прогремить. Та випробування закінчилося, хоч і настільки виснажело дівчину, що декілька ударів вона все ж таки пропустила. Напившись, Райхон впала на підлогу, розкинувши руки, не було сил навіть залікувати поранення.

  - В мене ж немає обмеження у часі, можно трошечкі полежати ось так. Хоча далі потрібно міркувати… і щось про жертовність. Вони вибили з мене увесь вірш, а може я так втомилася, що забула все. Я принесу в жертву мій відпочинок і сон і піду далі, - Райхон зново посміхнулася.

  З неймовірними зусиллями дівчина встала з підлоги. У неї боліло все, кожен шматочек її тіла втомився, та вона пішла далі.

  Наступна кімната уся світилася дивним зеленим світлом. Вона нагадувала якісь хащі, порослі різними травами, що плелися по стінам і меблям. Посередині кімнати щось булькало. Райхон підійшла ближче і побачила прямокутне заглиблення, викладене усередені камінням і наповнене якоюсь рідкою гидотою, що і спричиняла цей булькіт. На дні кислотного фонтану лежав ключ, а попереду двоє дверей: