64. Люди, що не зникли.

   Борей ішов по Бездоганному Снігу босоніж, не залишаючи жодного сліду. Він мав відчуття дежавю. Шов і посміхався, бо тіло пам’ятало те, чого ніколи не було.

   Слідом за хлопцем йшли тварини, вони просто супроводжували того, кого вважали своїм другом, одним з них. Вовк, якого Борей знав ще з дитинства, плутався біля ніг.

   - Вибач, друже, я пограю з тобою потім, при нагоді. Зараз мені потрібно виконати, можливо найважливішу справу у моєму житті.

   Хлопець майже дійшов до храму Володаря Вогню, та заходити до нього не став. Він знав до якого саме вулкану йому потрібно йти зі слів Кейти. Зараз Борей розраховував лише на себе і свої сили.

   - У свято врожаю вогонь має пожерти, я маю зробити так, щоб цей вогонь зник назавжди, або, принаймні, ніхто і ніколи не зміг його більше погодувати! – хлопець говорив до всіх і ні до кого одночасно. Звірі розуміли його мову, та не розуміли про що він взагалі їм каже. Борей не переймався, через те, що його чотирилапі друзі вважатимуть його божевільним:

   - Я не схибнувся, просто скоро Лугнаса. І на це свято мала відбутися страшна подія, яку я хочу не допустити, - пояснив хлопець, та погладив друга по загривку.

   - А тепер відійди, друже, сам себе хочу випробувати.

  Вовк покірно відійшов на безпечну відстань. Борей торкнувся руками підніжжя вулкану і приклав силу. Холод розтікався глибоко під землю, проморожуючи, перетворюючи її, і без того промерзлу, як каміння, в прозору кригу. Те, що колись мало стати гарячою лавою ставало льодом. Борей напружувався все сильніше і сильніше, доки лід не тріснув. Щілини розбігалися десь глибоко в землі і вулкан почав ссуватися. Хлопець відскочив подалі, а верхівка вулкану посипалася донизу у провалля, рівняючи землю. На місцевості лишилося усього два вулкана замість трьох. Розрівнявши руками грунт, Борей побачив, як густими хлопиннями посипався сніг, рясно вкриваючи порушену скелю. Такий пухкий і лапатий. Хлопець підставив руку під крижинку і посміхнувся:

   - Дякую тобі, Калех, заховай як слід. 

***

  Сет та Тівуд не самі приплили на острів до Незримих, з ними вирушили майстри Асасинів Кривавого Піску. Аби точно переконати Незримих з ними був Сандур. Окрім мешканців острова на ньому знаходилися ті, через кого почалися найстрашніші часи Айссендтрії. Майстри одразу кинулися назавжди упокоїти своїх братів, що вже занадто довго не мали спокою. Вихопивши парні кінжали, вони блискавкою опинялися біля померлих і зносили їм голови одним різким рухом. За декілька хвилин все було скінчено: повільні і фізично зношені тіла не могли протистояти силі навіть найслабшого майстра.

   - Чого ви стоїте, як вкопані, вбийте їх! Незримі, допоможіть! – кричав Намтар, звертаючись до своїх найманців. Та люди знали, хто прийшов до них і боялися. Найманці з Фарайджу жили у портовому місті Трії. Вони чули про майстрів Асасинів Кривавого Піску, чули розповіді про них, та їхню силу. Безпринципні люди справедливо вирішили, що життя дорожче за будь які гроші, і побігли на корабель. Та капітан з командою, що вже допомогав обранцям, очікував на найманців на судні:

   - Щури втікають з тонучого корабля? Ні, так не годиться, за викрадення дітей в Трії на вас чекатиме покарання. Зв’яжіть їх! – розпорядився він, і його команда із задоволенням виконала цей наказ.

    На березі залишився лише Намтар та Незримі, які не поспішали втручатися. Невидимі крадії отримали плату, та не за допомогу демону. Вони стояли стіною в очікуванні переможця.

   Намтар зрозумів, що допомоги не буде і вирішив підкорити майстрів, змусити їх битися проти обранців. Та в якому напрямку він не спрямовував силу, вона наче відбивалася звідти. Демон не розумів чому сила підкорення не спрацьовує. Це все читалося на його обличчі: розгубленість, нерозуміння, злість:

    - Напевно, ти думаєш: чому моя сила на них не діє? – запитав Тівуд і побачив здивування на обличчі демона.

    - Хоча Кейта і казала, що кришталевий яспис нам не потрібен, я вирішив інакше, - Сет дістав амулет, що висів на шиї і показав його.

    - Це не можливо! Звідки ви дізналися? Звідки в вас це каміння? – раптом Намтар збагнув, що це його поразка. Він відчував лише безсилу лють. Тіло людини стримувало його слабкий дух, та не тому що він не зміг накопичити достатньо сили. В потойбіччі Намтар не був могутнім, і там демон був лише служкою, лише тим, хто насилає хвороби. Втративши змогу впливати на розум інших, він став безсилий. Намтар втратив можливість перемагати чужими руками, а сам він нічого зробити не міг. Битися з натовпом вправних бійців демон навіть не наважився. Майстри схопили його:

    - Намтаре, підкажи, ті браслети, що мали бути вдягнені на Еірліс, звідки ти їх взяв? – запитав Сет.

   - Неможливо! Вона би ніколи не розповіла майбутнє! Тількі вона знає, що буде далі! – у демона забігали очі, він намагався збагнути звідки ці люди знають навіть те, про що ніхто знати не міг.  

    - Ось вони, - Седрет протягнув Сету браслети, - ми Незримі поважаємо і шануємо переможців. Оскільки ви перемогли замовника, то вирішуйте, що робити із завданням. Чи зміните ви його, чи залишите таким самим, плата прийнята.

  - Ми повернемо плату і відмінемо завдання, Седрете, - промовив Сандур. Незримий пронизливо дивився на старого, мудрого чоловіка, і бачив у ньому щось знайоме, те що пробуджувало спогади давно минулих днів.