60. Випробування під Хартстоуном.

   - Клятий вогняний черв’як! Він знов поснув! Хоча, байдуже. Я бачив забавки набагато цікавіші ніж ця, - казав Нергал, минаючи вулкани Володаря Вогню. Зараз навколо них з’явилися природні лазні – гарячі джерела, неймовірної краси, до яких демонам, також не було діла.

    Верхи на крилатому створінні, віддаленно схожого на грифона, Нергал шукав жертви. Цей напів-лев чи напів-яструб мав голову птиці, дивної вигнутої форми. Десь занадто випукла, десь навпаки, як і її деформований тулуб. Здавалося, що це створіння намалювала маленька дитина.

    За Нергалом слідувала незліченна кількість крилатих фоморів, що несли на своїх спинах демонів та фоморів, що не могли літати. Крилаті демони також несли на собі частину фоморського війська. І просто на узбережжі, з води, виходили створіння, яких неможливо було уявити навіть у кошмарах – вони пройшли увесь шлях до Айссендтрії з Земель Безлюддя по морському дну.

    Жахливий виск, стогін, крики відбивалися луною від скель і розносилися вітром по Айсії. Ці моторошні звуки примушували серця людей, що їх чули,  битися швидше, та холодили кров у жилах.

   Нергал не поспішав і не підганяв інших, він вважав, що доля людей вже вирішена. Повільно просуваючись,  армія кошмарів, насолоджувалася кожним кроком по землі Айссендтрії, бо відчувала страх її жителів.

   - Ох, недобре це, - сказав Сандур, прислуховуючись до моторошних звуків, що лунали всюди, старості з Айсії.

   - Нічого! Подпечемо їхні дупи, наче в пеклі! - відповів Кахір, староста поселення, батько Мари, та дідусь Борея, якого, як завжди, оточували сини.

   - Так! Завдамо їм жару! – бадьоро підначували чоловіки. Сандур поки не вирішів для себе – добре це, чи погано. З одного боку, така самовпевненість та бадьористь підіймала моральний стан інших людей, що зібралися битися з демонами, а з іншого, Сандур вважав самодурством так недооцінювати ворога. Вони не бачили з ким доведеться битися, на що вони здатні, тим паче, не могли знати чи переможуть.

   Сандур був не один, разом з ним вишикувалися майстри Асасіни Кривавого Піску. Вони зайняли оборону подалі від воріт Сендтії разом з Кахіром, його синами та людьми, що дуже не хотіли відсиджуватися за стіною.

    Зі сторони Трії, так само біля стін Хартстоуну, вишикувалися дріади разом із гарпіями, та Крижаними воїнами Айсії, яких було небагато, та всі вони були кримезними та дужими. Листяна армія Трії зайняла позиції на стінах, оскільки більшість з них володіли луком. Друзі ж стояли біля Айсійських воріт.

   - Обережно! – вигукнув Борей, почувши знайомий гуркіт. Величезний зсув скотився з гір через негоду. Коли сніг перестав кружляти, друзі побачили жахливу крилату армію, що рухалася у напрямку дріад та гарпій.

   Листяна армія Трії дала залп з луків, та це майже ніяк не нашкодило створінням, деякі з них мали таке тіло, що само всмоктувало стріли, виштовхуючи з іншого боку. Ті фомори, яких стріли все ж таки подряпали, видавали огидні верескливі звуки, схожі на крики хижих птахів, такі гучні, що закладало вуха.

  - Ого, стріли їм не шкодять, - сказала Кейта, і випустила чергу своїх жовто-гарячих блискавок. Влучивши в моторошного вершника блискавки розірвали його на шматки.

   - Кейто! Стріляй у тих, хто везе інших! – вигукнув Борей. Сам же хлопець помітив, що цей крилатий стрій віддаляється від них, а згори стрімголов котяться чудернацькі створіння.

   - Борей! А ну підсоби! – крикнув Тівуд киваючи на тих, що котилися. Вони нагадували грудки без форми.

  - Підморозь цих слимаків! Ми з Сетом їх потрощимо!

  Борей перетворював створінь у глиби льоду, а ті воїни, що володіли мечами та колючою зброєю їх трощили на шматки. Вершників, що падали з вбитих Кейтою фоморів і демонів, теж рубали на землі, докладаючи неймовірних зусиль. Створіння були дуже живучими.

   Гарпії кидалися на фоморів в повітрі, та ті були набагато сильнішими. Фомори хапали гарпій, ламаючи їм кістки, наче ті були звичайними маленькими пташенятками. Дане дріадам слово примушувало гарпій раз за разом жертвувати собою, та ця жертва була даремною.

   - Накажіть їм зупинитися! – промовив Борей до Тхорії, що керувала гарпіями. Королева Ночі лишалася слабкою у Землях Безлюддя. Незважаючи на те, що дріади лікували поранених, крилаті войовниці знов рушали до бою, знов отримуючи поранення. Це замкнуте коло і намагався розірвати Борей:

    - Просто хапайте вершників, і відносьте як умога вище вгору, нехай політають. Крижані воїни добиватимуть їх вже на землі!

     Крижані воїни мали дворучні топори, під стать своєму зросту. Вони завзято орудували ними на землі, вкриваючи сніг різними кольорами, наче художники вкривають фарбою полотна, бо фомори мали кров різних кольорів. Червоний, синій, зелений, слиз, незрозумілого кольору – у черзі бою все змішувалося і ставало сіро-бурим.

   Майстри Асасинів кривавого Піску теж не нудьгували. Фомори, що повільно йшли пішки, нескінченною чергою обходили скелю. Майстри підіймали їх вихорами до гори, розкидували у різні боки, аби розрізнити, та зходитися у бою з меншою кількісттю істот.

   Та були ті монстри, яких сталь не могла здужати: фомори, що розтікалися, мали слизьку структуру, з такими допомогала Еірліс, випаровуючи їх.

   Однієї миті Борей відчув на собі погляд, що супроводжував його всюди. Хлопець підняв очі догори, і на вершині, за сніговими насипами побачив чоловіка, з баранячими рогами і копитами замість ніг, що сидів верхи на кособокому грифоні. Він спостерігав за кожним кроком битви, уважно придивляючись до кожного з друзів. За ним стояла стіна з сильних та дужих демонів, зовсім не схожих на те, з чим сьогодні довелося битися захисникам Айссендтрії. Поруч з демоном на грифоні стояло маленьке створіння, що нагадувало старого, зморщеного діда. Це створіння зі шкірою, наче оплавлений віск свічки, дістало зі свого одягу-мотлоху ріг і подуло в нього. Гучний звук пролунав над усім полем битви, і фомори почали повільно, незважаючи на людей відходити. Вони розгорталися спинами до захисників, отримуючи удари, та все одно виконували наказ. Деяки з них помирали, та ті хто залишився все одно продовжували відступ.