57. Жертвопринесення.

    - То як все буде? – запитала Еірліс до Намтара, який чекав лише півночі.

    - Оооо, то тобі цікаво? Ну добре, я розкажу, не благай, бо часу не так багато. Кожен рік, опівночі на Лугнасу, межа між світом Айссендтрії та тим, де спить Володар Вогню стає такою тонкою, що крізь цю браму може пройти навіть така велика та могутня істота. Він підіймає голову і очікує! Це дивовижна мить! - із захватом розповідав демон.

   - У свято врожаю – вогонь має пожерти, так я це вже чула, - тихо до себе промовила Еірліс. Вона, неначе прийняла таку долю. Дівчина намагалася не думати про те, чому й досі її не знайшли друзі, бо коли починала, ставало неймовірно боляче. Гидкі, обурливі думки починали лізти їй у голову, вивертаючи душу навиворіт. Але це не можливо, Борей би не кинув її! Вони обов’язково прийдуть, треба лише ще трохи зачекати. Еірліс нахилила голову і зітхнула, це помітив Намтар:

    - О не хвилюйся, коли мої поплічники, яких в мене немає, постануть, ми обов’язково зробимо щось цікаве і з твоїми друзями теж. Хіба, які ж то друзі – ти хоча б бачила купку моїх людей, а твоїх поряд не було й немає.  

    - Що ж, ходімо, вже майже час, - демон схопив Еірліс за руку, та різко смикнув. Дівчина навіть не пручалась. Вона встала і пішла туди, куди він її штовхав.

    Надворі було набагато холодніше, але Еірліс було байдуже. Дівчина розуміла, що йде на заклання, але сама цього бажала, десь глибоко в душі вона втратила надію. Навіщо таке життя, коли ти нікому не потрібна.

   Вони підійшли до кратеру вулкану, що знаходився посередині, між двох інших, майже до самого краю, і Намтар зірвав з Еірліс весь одяг.

***

   Борей біг дуже швидко, хлопець так сильно нервував, що це відчувало все живе поруч. Над ним вилися хижі птахи, переважно соколи, а з усіх боків збиралися вовки та ведмеді. Вовки вили дуже гучно і протяжно, наче собаки, що відчувають наближення смерті. Борей подумки намагався прогнати звірів, аби не наражати на небезпеку, та все було марно.

   Хлопець добіг до храму і почав відчиняти масивні двері. Усередині було темно, декілька смолоскипів ледве освітлювали просторе приміщення. Борей зірвав один зі стіни і почав висвітлювати всі кутки, та йому вже було ясно, що нікого тут він не знайде. Хлопець вибіг надвір тримаючи смолоскип, і звернувся до птахів, що так і кружляли поряд. Вони відповіли, і Борей рушив до кратеру найбільшого вулкану, що стояв посередині.

***

    Бійка закінчилася і друзі оцінюючи дивилися навкруги: лише самі застаріли трупи і більше нічого.

    - Невже ми залишимося тут, коли ось, зовсім поруч, вирішується доля Еірліс? Невже ми будемо просто стояти і чекати? – запитала Кейта.

    Друзі насупились, кожен вже думав про це, але жоден не наважувався сказати. Хіба коні, що відмовляються ступати на «бездоганний» сніг це привід залишити подругу у небезпеці? Покинути її на призволяще, та розраховувати тільки на хлопця, що не страшиться холоду?

    - Босоніж, ми просто відморозимо собі ноги і не зможемо битися! – сказав Сет, смикаючи себе за мотузку на шиї, на який висів кругленький камінець, що мав захистити його від Намтара.

    - Навіщо тоді нам взагалі їх робили? – запитав Тівуд до нього, киваючи на амулет з кришталевого яспису.

    - Зараз ніч, то може хоча б спробуємо? Я собі не пробачу, якщо так і буду стояти тут, - сказала Райхон.

    - Біжимо і хай що буде! – вигукнула Кейта і швидко побігла по галявині, друзі рушили за нею. Вони бігли, а позаду них прокидалися Льодові Охоронці, що мали розміри вікових дерев, а виглядали, як велетні із льоду та каміння. Вони прокидалися і широкими кроками бігли слідом.

***

    Борей вже був зовсім поруч. Він бачив Намтара, та роздягнену Еірліс, лють застилала його розум. Хлопець настільки розлютився, що всі звірі вмить розбіглися, він кидав велетенськи бурульки, та жодна не влучила. Намтар повернувся на хвилину до нього і посміхнувся. Борей дивився, як демон розрізає браслети на руках дівчини, ранячи її. Коли тоненький струмок крові побіг по зап’ястю Еірліс, Намтар штовхнув її у жерло вулкану.

   - Нііііііііі! – крикнув хлопець, та було вже запізно. Борей послизнувся і впав, і так і залишився сидіти байдуже спостерігаючи за тим, що відбувається навколо.

   Жерло вулкана ожило, з нього почав струменіти дим, а згодом потекла і лава. Разом із димом до неба зі скаженим криком здіймалися темні духи.

   - О, так! Він пробудився! – Намтар очікував побачити Володаря Вогню, та замість нього над кратером піднялася Еірліс. Її тіло горіло вогнем, та не обпікалося, волосся розвивалося так, наче їх розвіювало вітром, якого не було, а очі палали червоним кольором. Вона піднялася у повітрі над жерлом, розвела руки і почала говорити мовою, яку знав Борей, тією, що була намальована у старих храмах на стінах. Слідом за дівчиною з глибини піднявся жовто-гарячий змій, що ледве протиснув голову в жерло, розтрощуючи його, наче крихкий корж. По його лусці бігали червоні блискавки. Змій видихнув вогнем, і в тому місці з’явилося маленьке озерце з розтопленого снігу.

    Борей почув, як поруч гепає щось важке. Він повернув обличчя на гуркіт і побачив друзів, що бігли до вулкану, за ними гналися Льодові Охоронці. Те, що відбувалося навіть погонею важко було назвати. Люди підстрибували, перекатувалися, уверталися від ніг велетнів, та снігових насипів, що з’являлися під час їх бігу.