55. Прокляття.

  Коли друзі опинилися на острові Незримих вже сутеніло. Ще здалеку, вони побачили блакитні вогні у темряві. На березі на них вже чекали:

  - Де Еірліс?! – перше, що запитав Борей.

  - І я тебе вітаю, обранець. Навіщо ви прибули до нас? – відповів Седред, темрява вже була такою густою, що здавалося хлопець говорить із самими очіма.

 - Ти добре знаєш навіщо! Дівчина, яку ти викрав, поверни її! – зазвичай розумний та розсудливий, Борей не міг говорити спокійно. Він бажав лише одного, щоб Еірліс була поруч, і йому було цілковито байдуже богиня вона чи звичайна дівчина, чи взагалі якась магічна істота, лише б повернути її.  

  - Я не можу цього зробити. Ми отримали плату і виконали замовлення, ось і все, - відповів Незримий.

  - Плату? Що ви робите з дітьми? – хлопець продовжував запитувати, а інші друзі не наважувалися перебивати Борея, бо вважали це особистою справою.

   - Незримих, - сказала Райхон, - подивись скільки їх навкруги. У легенді казали, що їх двадцять один, а тут занадто більше. Як довго ви виконуєте «замовлення» людей?

   - Достатньо довго, - дуже коротко відповідав Седред.

   - Хіба ви не хотіли спокутувати свою провину? – запитав Тівуд, - невже вам подобається бути негідниками?

   - О, послідовники старої школи, ми намагалися спокутати провину, але усі люди, що нам траплялися використовували Незримих, тому ми змирилися із своєю долею, та почали брати плату. Так, ми не вмираємо, бо є полудухами, але бажання мати вагому та велику силу у цьому світі нікуди не поділося. Тепер ми єдині, ми Незримі, ми не хочемо захопити світ, ми просто живемо і вдосконалюємо свою майстерність, - Седред захопився розмовою.

   - Майстерність?! Вона завжди була твоєю метою? Хіба можно вдосконалювати те, що можна отримати лише важкою працею? Хіба може істота, яка є напівдухом, яка має здатність зникати, яка має безсмерття та не потребує відпочінку важко працювати? Ні ти віддалився від своєї мрії тоді, коли вкрав символ! Якщо ти бажав майстерності та розвитку, то залишився би із братом і допомагав у школі бойових мистецтв, що зараз стала величним орденом майстрів Асасинів Кривавого Піску, – промовив Тівуд.

   - Я бачив людей з цього величного ордену, померлі раби-служки, - відповів Незримий, та все ж таки замислився.

  - В тім то і річ, ти бачив померлих, але живий Асасін Кривавого Піску буде битися до останнього, не втрачаючи свою гідність, а ти свою вже давно втратив. Ти впав так низько, що викрадаєш безневинних дітей, роблячи із них таких же істот. До майстерності та бойових мистецтв ти і твої духи не мають взагалі ніякого відношення! – Тівуд продовжував говорити, - якби ти був справжнім воїном, то вже давно зняв би прокляття з себе, та своїх людей, а не примножував число напівдухів.

   Седред, наче зник, а потім опинився біля обличчя Тівуда і промовив:

   - Та що ти знаєш про прокляття і життя Незримих? Ти малеча, що ще не прожила і двадцять років!

   - Може я і малеча, для тебе, але я знаю, що таке гідність, і для того щоб її мати не потрібно прожити двісті життів, достатньо в одному теперешньому часі поводитися як належить, чесно та достойно, - відповів хлопець.

   - Я давно втратив почуття того, що належить робити, а що ні, - спокійно і вже без злоби сказав Седред, - коли Морріган повернулася із потойбіччя, все моє єство бажало лише одного – служити їй. Та частина є більшою і сильнішою, такою вона стала за цей час. Людська частина майже втрачена, як і шанс зняти прокляття відьми, якому, навіть я вже не пам’ятаю скільки років.

   - Але доки в вас є душа – не все втрачено! – вигукнула Кейта, зі сльозами на очах, їй було шкода Незримих. На її думку це не було життям – це було існуванням, довічним покаранням.

   - Зараз ви не живете, ви не отримуєте ніяких відчуттів ні гарних, ні поганих. Незримі просто знаходяться тут і очікують на нове «замовлення» від чергових покидьків. Хіба це життя? Зараз ви маєте нагоду щось змінити! Я би дуже цього хотіла, - дівчина сіла і чомусь почала плакати.

   У душі Седреда щось йойкнуло – гарна незнайомка жаліє Незримих так сильно, що проливає сльози просто на пісок. Хіба про таке життя він мріяв колись, тоді, коли вчинив найбільшу помилку, коли був молодим, та запальним, а зараз він навіть зовні не схожий на себе колишнього. Седред обернувся і подивився на Незримих, наче запитував їх про щось, і кожен з них кивав головою і заплющував очі у відповідь. Роки пролітали один за одним, а їхня варта не закінчувалася. Вони стіною стояли тут і вдень і вночі. Ватажок Незримих кудись зник, а потім опинився біля Тівуда вже із каменем у руках. Поруч з Тівудом встав Сет, він зрозумів яке рішення щойно прийняли Незримі.

    - Майстри Асасинів Кривавого Піску, я Седред з клану Незримих прошу вибачення за свій злочин і повертаю вам викрадене, чи пробачите ви мене? – запитав він.

    - Зачекай! Де дівчина? – запитав Борей.

   - Намтар бажає принести її у жертву Володарю Вогню, аби той прокинувся. Володар Вогню спить у жерлі вулкану, там де поснули Льодові Охоронці на «бездоганному» снігу, - відповів Седред.

    - Айсія… - замислився Борей, - коли має статися жертвоприношення? Воно якось прив’язано до часу?

    - Воно має відбутися на Лугнасу, - відповів Незримий, - у свято врожаю, Великий Вогонь має пожерти.