54. Вкрадене.

    Пов’язку з очей Еірліс зняли вже у приміщенні, а ось браслети на руках залишили. Сама вона їх зняти теж не змогла, хоча і спробувала. Дівчина озирнулася навкруги – це була звичайна маленька клітка у якомусь підвалі. Тут було дуже волого, а зі стель крапала вода. Кутки вкривала чорна пліснява, а по підлозі шмигали миші та комахи.

   Поруч з її кліткою стояла така ж сама за розміром і в ній сиділо аж п’ятеро маленьких хлопчяків. Навпроти них, за гратами, стояв камінь дуже темний, майже чорний, із спираллю всередині.

  - Це символ майстрів Асасинів Кривавого Піску! – вигукнула Еірліс.

  - А, що? Ти щось казала? – запитав найстарший хлопчик, наче прокинувшись.

  - Ви знаєте де ми? – запитал дівчина.

  - Так, ми на якомусь острові, де живуть страшнючи істоти, що схожі на людей, їх називають Незримими, - відповів хлопчик. Інші хлопчики уважно слухали, та їхні очі були на мокрому місці.  

  - Як ви сюди потрапили? – продовжила запитувати Еірліс. Дівчина була роззлючена на себе, за те, що не змогла нічого вдіяти, коли її схопили, за те, що її застали зненацька, але намагалася тримати це в собі. Вона хотіла виглядати впевнено, бо вважала - якщо і вона почне бідкатися і рюмсати, як малеча, то буде зовсім кепсько.

  - Нас викрали, як і тебе! – сльози виступили на очах у дитини, та він не заплакав. Малий, як і Еірліс тримав почуття в собі, бо був найстаршим з них.

  - Навіщо ж ми їм? Що вони хочуть з нами зробити?! – запитувала дівчина скоріше до себе, та хлопчик почав їй відповідати.

  - Той чоловік, що нас вкрав і привіз до Незримих, сказав, що ми тепер належимо їм і перетворемося на них. На його думку ми повинні радіти з цього приводу! Немов, вони такі гарні воїни і ви будете. Поки що, вони просто поставили біля нас ось цю глибу.

  - А ми хочемо додому, до Фарайджу! – голосно сказав один з малих.

  - То вас викрали не самі Незримі? – перепитала Еірліс.

  - Ні, нас привіз чоловік, вони впіймали нас для них, думали ми безхатьки. А у нас із братом є батьки, - сказав найстарший.

  - Немає ніякої різниці безхатьки ви чи ні! Ви люди, що належать лише собі і нікому іншому! Тільки ви маєте розпоряджатися своїм власним життям! Мої друзі обов’язково прийдуть і врятують нас, потрібно тільки трошки почекати, - промовила Еірліс.

   Її запальні слова подарували дітлахам надію, і вони почали сподіватися, очікуючи друзів дівчини, саме в цю мить до підвалу зайшов Намтар.

  - Це головний у викрадачів! – вигукнув маленький хлопчик.

  - Добридень, Еірліс! Це ж ти? Незримі ніколи не помиляються, - сказав демон, - вони просто знають і все.

   - Хто ви? Ви ж той самий демон? – запитала розгублено дівчина, вона не знала хто цей чоловік, та чомусь одразу подумала, що поруч з Незримими може бути тільки він, як казали лисиці.

  - Ахахах, той самий, це який? – Намтар разреготався, все, що він задумав складалося вдало, тож мав гарний настрій.

  - Той, що обманув Саю, та вбив майстрів у Мадалі? – про лисиць дівчина згадувати не стала, бо не хотіла, щоб демон знав про їхню зустріч.

  - О, ні! Майстри вбили самі себе, а Саю я не обманював, навіть скажу тобі більше – цей бовдур, тілом якого я володію, кохав її, тож довелося стати ним. А я так хотів мати жорстокого, кривавого вбивцю, головного Привида Пустелі в спільниках, та, нажаль, від минулого Гарурга нічого не залишилося, був лише жалюгидний смертний, що відмовив мені! Ну годі вже про нього, лише настрій собі псую, - Намтар почав злитися.

  - Власне, я прийшов за тобою. Нам пора вирушати, бо дорога буде довгою! – сказав демон, бадьорячись майбутніми звершеннями.

  - А діти? Що буде з ними? – запитала Еірліс.

  - Які діти? Аааа, ти про плату. Я не бачу тут дітей, тут є тільки майбутні Незримі. Намтар відчинив клітку дівчини, і повів її до корабля.

  Виходячи з підвалу, сонце засліпило Еірліс очі, погода була гарна. Озирнувшись навкруги дівчина побачила Незримих, що стояли рядами з усіх боків у своєму чорному одязі, тільки їх очі сяяли лазур’ю. Дівчину шокувало, те, як їх багато.

***

   Друзі були в Фарайджі. Це містечко викликало в них такі приємні та гарні спогади про святкування Ліго. Борей згадував, як танцював тут з Еірліс, яка вона гарна була того дня у своїй білій сукні. А зараз її немає, це навіювало на нього сум. Інші теж непокоїлися за дівчину, всім було сумно. Друзі шукали корабель в цілковитій тиші.

   Ця тиша бентежила. У зазвичай людному та шумному порті було все якось по іншому, хоча на перший погляд нічого не змінилося:

  - Якось дивно мені, - промовив Тівуд.

  - Ой, я вже думала мені здається, - підтримала його Кейта, - люди так само працюють, наче і гремлять, і стукають, і голосно, але чогось не вистачає.

  - Когось… - тихо промовив Борей, - немає жодної дитини. Неначе вся радість кудись пішла із веселого прибережного містечка.

  - Дивно, куди поділися всі діти? – запитав Сет, і побачив, як жінка оттягує від вікна свою дитину.