52. Незримі.

      Намтар повернувся з запасами, що робив виключно для себе. Тепер, коли він мав купу скарбів, награбовану піратами роками, він мав більше влади над корисливими та жадібними людьми. Тими пройдисвітами, що цінують лише гроші понад усе в житті. Намтар обзавівся п’ятьма живими слугами, що шукали роботу охоронців – дужими та міцними. Він бачив їхні темні душі, і знав, що за гроші вони зроблять будь що. А демону була потрібна найогидніша справа.

    «Охоронців» не здивували померлі майстри, що чекали на кораблі, а ось самого Намтара очікувала несподіванка. Пустельні лисиці втекли. Питати з померлих не було сенсу. Зараз, з кожним днем, вони втрачали хист та майстерність, бо хоча вони і виконують накази Намтара, та вони усього лише мертві тіла. Майстри, то лише знаряддя, яке потрібно заміняти, та поки що, не було ким.

      Демон лютував, та був безсилий щось зробити. Кожного дня він навпаки набував людяності, не помічаючи цього. Емоції вкривали його хвилями, він відчував потребу в спільниках, в силі, забуваючи, як здобував її раніше. Він хотів володіти та вести за собою цілу армію. І тепер демон знав де її знайти. Та спочатку, йому потрібно зробити декілька кроків.

    - Нехай собі тікають, ті кляті лисиці! Все одно їх знайду, коли світ людей буде належати Морріган, а я буду посідати поряд! – зловтішався демон, доки його новий слуга не перервав солодкі думки про помсту.

    - Ми виконали завдання, - сказав чоловік, - все що потрібно на кораблі.

    - Добре! Вирушаємо! – ці нові люди подобалися йому набагато більше за колишніх Асасинів, що вже почали тхнути. Вони швидко і обережно виконали його жахливий наказ і повернулися, очікуючи лише винагороди. Та полишати майстрів він поки не хотів, бо мав для них одну єдину останню справу.

     За два дні морського шляху Намтар прибув до острову Незримих, що побачили його ще здалеку. Люди у темному одязі вишикувалися на узбережжі, здавалося, що то темна стіна, на якій у рядок сяють яскраві блакитні світляки, які насправді були очима. Незримих було набагато більше, ніж двадцять, як казала легенда.

    - Вітаю Вас Незримі, вітаю тебе Седрет! – з повагою промовив демон.

    - Вітаю тебе намісник богині Морріган, нехай вона вічно панує на цій землі, - так само ввічливо відповів Седрет, - звертайся до мене так само, як і до інших – ми втратили свої імена дуже давно.

    - Добре Незримий, я маю до тебе справу, дуже важливу. Справу, що наблизить панування Великої богині! – з захопленням промовив Насім.

   - Уважно слухаю тебе, ми шануємо богиню Морріган, бо тісно пов’язані з потойбіччям, але умови для всіх однакові. Чи знаєш ти про плату? – запитав Незримий.

   - Звісно! Ось вона, - Намтар зробив жест рукою і його люди виштовхали з корабля п’ять маленькіх хлопчиків різного віку. На вигляд наймолодшому було десь три роки, а найстаршому років сім. Вони були налякані і замурзані. Наймолодший побачивши Незримих почав плакати.

   - Припини рюмсати! – гучно сказав Намтар, - віднині ви власність Незримих, і з часом теж станете такими ж. У Фарайджі ви були нікому не потрібними безхатьками, а тепер станете могутніми воїнами! Пишайтеся цим! Ваше життя набуло сенсу!

   - Ми не безхатьки! В нас є батьки! – заперечив найстарший хлопець, обіймаючи молодшого, - ви вкрали нас! Ми просто грали на вулиці, а ці бандити нас вкрали! Ви крадії!

   У хлопця на очах були сльози, та всім було байдуже. Ці діти для Намтара були лише платою Незримим, і йому було все одно чиї вони. Так, він наказав знайти та привести безпритульних хлопчаків, то й що з того, що в двох з них є батьки, тепер вже все одно. Тепер вони майбутні Незримі.

   - Заберіть їх, та почніть навчати коритися, - спокійним голосом промовив Седрет. На хвилину він зник, а коли з’явився, то опинився вже дуже близько біля Намтара. Незримий зазирнув йому в обличчя і сказав:

  - Плату прийнято, що потрібно зробити?

***

  Вже другий день друзі вивчали книжки. Вони знайшли багато історій, у яких згадувалися Незримі, але зовсім нічого про те, як не дати демону втручатися у  розум людей, та керувати ними. Зате обранці дізналися, що демон не зможе заволодіти Кейтою, Бореєм та Тівудом, а ось інші були в небезпеці.

   Коли всі пішли на обід, Кейта вирішила спробувати зробити те, що хотіла з самого початку. Сидячи під Головним Деревом, вона почала говорити:

  - Всемогутній Батько, я взиваю до тебе, почуй мене і дай мені відповідь!

   «Кейто, я ж казав, ми завжди поруч. То ти хочеш знати, як захистити Сандура та Сета?» Дівчина почула голос Дагди у себе в голові.

   - Не тільки, я волію захистити ще Еірліс, Райхон, батька, маму… та бажано усіх людей, - відповіла дівчина.

    «На дріад та богів демони не можуть впливати, як і на інших магічних істот. А ось люди.. їм потрібен захист.»

     - Ми передивилися купи книжок, та нічого не знайшли! Як захистити людей?

     «Це дуже просто, ти вже бачила, згадай!». У голові Кейти проносилися спогади один за іншим, і всі вони були пов’язані з Землями Безлюддя. Вони повертали дівчину у коридор, та місце де був ув’язнений Дагда. Вона скрізь бачила червоне каміння.

     - Кришталевий яспис! Каміння крізь яке не бачать, та не чують боги. Але до чого тут він? Як він допоможе? Ми не можем побудувати людям будинки з нього та примусити не виходити з них! До того ж, його занадто мало, - міркувла Кейта, - чому ж я не Борей!