51. Легенда.

   У Бібліотеці Листя Сандур сперечався з Навчин, а друзі ледащо спостерігали за ними краєм ока, бо допомогали їм шукати книгу, що у Бібліотеці «Листя, Піску та Льоду» вважалася вже давно втраченою:

   - Бібліотека Листя дуже наповнена, я знаю точно, що вона десь тут! Частину найстаріших книг Лудусу, пов’язаних із світом Айссендтрії дріади забрали сюди, якщо не знайдемо тієї, то обов’язково щось буде в інших книжках, - говорила Навчин.

    - Я дуже сумніваюся, що ми тут її знайдемо. Казали, що книга згоріла, під час пожежі сто років тому, саме у Бібліотеці «Листя, Піску та Льоду»! – відповідав їй Сандур.

  - Ні! Під час пожежі діючий хранитель бібліотеки виніс найдревніші трактати та книги, та і пожежу погасили дуже вчасно – бібліотека не постраждала. А потім він передав ті книги на зберігання до Хартстоуна, а ось нещодавно правителі віддали їх нам! – розповідала Навчин.

   - Дивно, чому вони не повернули книги назад до бібліотеки Сендтії? – міркував Сандур.

  - Та звідки ж я знаю, але кажу Вам, вона десь тут, - Навчин знала свою бібліотеку дуже добре, знала зовнішний вигляд майже всіх книжок, пам’ятала назви, але не дуже зібрана та охайна дівчина розкладала їх, як заманеться. Книги купами лежали всюди, усі полиці були щільно забиті, як і столи, тож в Навчин було все, але доводилося довго шукати те, що потрібно. Зараз вони намагалися знайти щось про Незримих, та спосіб протистояти ментальним атакам демона. Обранців, звісно, цікавило більше перше, з другим вони сподівалися якось впоратися самотужки, хоча як саме, навіть не здогадувалися.

   - Підкажіть ще раз, як називається книга про Незримих? – запитав дівочий голос, що лунав десь далеко у кутку за кипою книжок.

   - Ну, вона не тільки про Незримих, вона про багатьох істот. Старовинні Легенди Айссендтрії, невеличка, сіра і дуже стара, - сказала Навчин.

   - Здається я її знайшла, - сказала Еірліс, виходячи з-за купи книг, - але тут знову ці рисочки.

   - Не переймайся, - сказав Сандур, беручи книгу до рук, і почав читати.

   - Колись дуже давно у Айсії жили два брати. Одного звали Седрет, що означало перший, а другого Коджі. Брати були гарні та дужі, вони щоденно працювали у штольнях, де видобували дорогоцінне каміння, а після роботи  удосконалювали свої навики бойових мистецтв. Обидва мріяли стати неперевершеними майстрами і вчити інших.

   Одного разу працюючи, Кожді знайшов великий блакитний камінь з незвичним малюнком усередині. Від нього віяло силою, поруч із ним тіло набувало міці, якої раніше не було. Будь хто, знаходячись поряд із каменем, починав володіти небаченою спритністю, швидкістю та силою. Брати почали досліджувати властивості каменю із спіральним символом усередині і зрозуміли, що здобули вміння керувати повітрям. З кожним днем тренувань поруч ця сила зростала.

   Брати зібрали кошти і переїхали до Сендтії, де знайшли послідовників і створили школу бойових мистецтв, символом якої вони зробили знак на камінні.

    - Це ж про Руїни Кривавого Піску! – вигукнув Сет, - то вони були засновниками?!

  - Брати вчили і вчилися самі, та у Коджі виходило набагато краще. Згодом його вміння перевершили майстерність Седрета. Першому братові це не сподобалося. Він вважав, що повинен бути першим у всьому, і замість того, щоб працювати старанніше, вдосконалюватися і зростати, Седрет вирішив зібрати людей, що стали йому близькими вкрасти камінь і втекти.

    Зібравши двадцять найвірніших учнів Седрет втік до Айсії. Високо у горах він знайшов галявину, де паслися олені. Там він і розбив табір, де продовжував тренування разом з учнями.

   Вкравши камінь ці люди продовжували жити своїм звичайним життям, та вони вже не були такими, як раніше. Спочатку вони стали більше сваритися, почуття своєї особливості, того, що з цим каменем вони стали кращими, не полишало їх. Пиха почала поглинати Седрета і його учнів. Вони стали змінюватися. Темрява оселилася у їхніх душах і ширилася з кожним днем. Камінь також змінював свій колір він ставав все темнішим і темнішим.

   Злі та хижі люди так і поводилися. Окрім сварок, крадіжок та безперервних бійок вони стали вбивати звірів, що бігали поруч. Спочатку, як дичину, для їжі, а потім по-звірячому жорстоко задля розваги. Дійшло і до вбивств людей.

   Одного разу поруч проходили торговці, що поверталися додому. Седрет та його люди напали на них і вбили. Ті люди були місцеві, а один з них чоловіком тамошньої відьми.

   Коли відьма дізналася про вбивство свого чоловіка і односільчан, то прокляла вбивць навічно. Седрет та його учні, що вже мало відрізнялися від звірів, стали істотами з блідою сірою шкірою, що не мали волосся, а їх очі світилися блакитним світлом і вдень і вночі, як колись той камінь, з якого все почалося.

    Перетворившись, істоти побігли на галявину та вбили майже усіх оленів. Вони рвали їхні шиї зубами, а руками виривали їм серця і їли. Олені галасили, та кликали володарку, і вона їх почула. Велика богиня Калех зійшла на землю Айсії і надала істотам людяності, заклявши їх харчуватися, як тварини та мати розум людей, щоб завжди відчувати провину за скоєні злочини, каратися, та жити вічно у душевних муках.   

    Завдяки нестерпному почуттю провини істоти набули здатності зникати, ставати невидимими, за що їх прозвали Незримі. Незримі почали носити темний одяг, та головні убори, схожі на тюрбани з щільною чорною вуаллю, ховаючи свої очі. Вони вирішили спокутувати свою провину, допомогаючи людям, та з ними наважувалися мати справу лише вбивці та бандити. Вони просили лише щось вкрасти. Розуміючи, що їх використовують, Незримі почали просити таку плату, що була бандитам не по кішені. Доручення припинилися, а Незримі знайшли собі окремий острів, подалі від людей, забравши темний сірий камінь із собою, як артефакт та пам’ятку.