46. Пустельні лисиці.

   У Мадалі люди оговтувалися від нещодавніх подій. Всі тільки про це і говорили, у кожному переказі все що тут відбувалося набувало все більше і більше подробиць, ставало все яскравішим і неймовірнішим.

   - Що тут відбулося насправді? – запитала Кейта.

  - Усі місцеві пліткарки вже настільки прикрасили ці події, що де правда не розібрати, - сказала Райхон, - одні мені сказали, що то було повстання майстрів Асасинів Кривавого Піску, а інші, що то була банда Привидів Пустелі. Вони напали, та перебили усіх майстрів, а решту забрали в полон.

   - Головне, що ми знаємо хто все розпочав: сюди прийшов Гарург, - відповів Борей, - і судячи з того, що всі люди говорять різне – це одна з його здібностей.

  - Якщо хоча би частина з переказів правда, то він вже не людина. Людина на таке не здатна! – вигукнув Тівуд.

  - Якщо вартові вбили один одного, і їх тут немає, то тіла забрали із собою. Трупів немає у місті, - міркував Борей, - тоді у нього повинні були бути спільники. Навіщо йому тіла?

   Друзі стояли біля дому пекаря, який взагалі нічого не пам’ятав. Жінка, що працювала у пекарні, бачила тільки відвідувача, на якого вона перекинула піддон з хлібом. Звісно це сталося випадково, їй було погано, тож вона одразу побігла додому. Коли Райхон запитала її чому вона спочатку хоча би не прибралася, вона не змогла відповісти.

  Інші люди вигадували казна що, навіть ті, хто взагалі нічого не бачив та не чув, все одно щось розповідали.

  - Ми у глухому куті, - прошепотіла Еірліс.

  - Стільки питань і ні однієї відповіді, - з сумом зітхнула Кейта. Раптом за одяг її хтось смикнув.

  - Обраниця, біжи за мною, - прошепотів тоненький голос.

   Дівчина обернулася, і побачила лише коричневий плащ на комусь маленькому, що швидко втікав.

  Кейта зірвалася з місця і стала наздоганяти. Райхон, що стояла поруч з нею, все почула і теж побігла за дівчиною.

  - Кейто, ти куди? – запитав Тівуд, та інтуїтивно побіг, як і всі, за Кейтою та Райхон.

 Коричневий плащ кружляв вулицями, наче хотів замісти свої сліди, заплутати когось, збити зі сліду. Дівчина не відставала, вона навіть майже наздогнала втікача. Він пірнув у підвальні двері якогось будинку у провулку.  Дівчина забігла за ним, як і друзі.

   - Ги, а ти швидка! – посміхнувся малий хлопчик, який вже скинув плаща, чиє волосся було світло рудого кольору. Пронизливі, зелені, виразні, однакові п’ять пар очей уважно дивилися на друзів.

     Це приміщення нагадувало комору, воно знаходилося у підвалі і було невеличким, та затишним. Було видно, що тут вже давно живуть, і хтось веде господарство. Поруч з хлопчиком стояла дівчинка у дуже пишній блакитній сукні. У ній вона була схожа на ляльку і трималася, як маленька леді. Три маленьких хлопчика років по п’ять виглядали зовсім однаково. Такіж світло-руді, зеленоокі, та непосидющі, як і старший хлопець.  

  - Навіщо ти тікав, якщо сам мене покликав? – запитала Кейта, насупив брова у більшого хлоп’яка.

  - Хотів перевірити обранців! – відповів він, на вигляд йому було років десять.

 - Хочете чаю? – запитала дівчинка-лялечка, якій було рочків вісім. Вона по господарськи поставила гріти воду на пічку.

  - Де ваші батьки? Ви живете тут самі? – запитав Тівуд. Дівчинка вже роздавала кожному з друзів по вишуканій чашці ароматного трав'яного чаю.

  Маленькі хлопці ходили навколо кожного з незнайомих ім людей. Вони уважно усіх оглядали, наче обнюхували, та зупинилися біля Кейти. Вони торкалися її волосся і шепотіли:

  - Дивись, майже, як у мами тільки червоне, - шепотів один.

  - Ні у мами воно світліше, - шепотів другий.

  - У мами воно руде, але на дотик таке ж саме, - шепотів третій малюк, який навіть обійняв дівчину.

  - Отже ми плутали вулицями, бо ви перевіряли чи не мисливці ми, так? – запитав Борей.

  - Так, - хором промовили діти.

  - Хто забрав ваших батьків-лисиць? – запитав Борей.

  - А ти кмітливий! – вигукнув старший хлопець.

  - У тебе хвіст стирчить, - відповів Борей.

  З під сорочки, що була на декілька розмірів більша, у хлопчика стирчав пухнастий світло-рудий лисячій хвіст, такого ж кольору, як і його волосся.

   - Тод, кажу ж тобі ти так дограєшся! – посварила хлопця дівчинка.

   - Мене звуть Тод, це Фокса, а ось ці троє близнюків Руфус, Рєваз та Расті, - почав знайомитися хлопчик.

   - Лисиці? – запитала у Борея Райхон.

  - Так лисиці, - відповів Борей, - і якщо він називає їх справжні імена, то справи зовсім кепські, їм потрібна наша допомога.

   - Так, потрібна, - сказала Фокса. Малюки нахнюпили носи.

   - Ми знаємо, що там було, ми знаємо хто він, - швидко промовила дівчинка.

   - Ви говорите якимись загадками, - сказав Сет, - розповідайте з самого початку.

   - Ми з роду пустельних лисиць, і живемо поруч з пекарнею дуже багато років, тільки з іншого боку вулиці, - почала розповідати дівчинка, - зараз ми у сусідньому домі, пекарня ось за стіною. Дівчина постукала у стіну, показуючи, що хоча вони і плутали вулицями, повернулися майже на теж саме місце.