44. Головна жертва.

    Вже декілька днів друзі жили у Руїнах Кривавого Піску, не розголошуючи про це. Всім, хто там мешкав, заборонили казати комусь, про те, що обранці богів у Сендтії. Майстри по черзі продовжували стежити за Гарургом, який просто жив звичайним життям.

    - Чи може ведіння помилятися? – запитала Кейта у Сандура, - слухаючи розповіді майстрів мені здається, що Сая знайшла своє щастя.

   - Кейто! Що ти верзеш? Яке щастя чекає на неї з вбивцею? Це Гарург – головний серед Привидів Пустелі, клану вбивць та бандитів, - Тівуд розумів, що їм треба чекати, та це не було сильною рисою його характеру, він був людиною дії. Якби його воля, він би вже пішов, та добряче потрусив би того «Лара».

    - А раптом ми помиляємося? І Лар то його справжнє ім’я? – Кейті хотілося вірити у романтичний щасливий кінець, якому на думку її друзів не судилося бути.

     - Навіть якщо це не Гарург а Лар, тоді він поведе ту армію до Трії. Все одно три провидця бачили саме його, - сказав Сет. Кейта зітхнула:

    - Сая така добра, а раптом її добре серце змінило цього чоловіка і він не піде шляхом ведінь? Раптом він обрав іншу долю, Калех казала все залежить від нашого вибору?

    - Це ми і намагаємося дізнатися, чекаючи тут, - відповів їй Борей.

***

    Гарург був вже майже впевнений у тому, що за ним стежать. Він відчував присутність, але не помічав спостерігачів. Надто вправні воїни стежили за ним. Та Привиди Пустелі отримали свою назву саме за свою невловимість.  

   Вбивця відчув, коли його залишили самого, він скористався тією миттю і непомітно гайнув до печери. Один майстер змінив іншого, вважаючи, що чоловік і далі спить вдома.

    - Нарешті, - огидним голосом сказав демон, - де тебе носило?

   - За мною стежать, - сказав Гарург.

   - Цікаво, і хто? – запитав демон.

   - Напевно старий мудрець, що піклується про жінку з якою я живу, - відповів чоловік.

   - То може вже досить із нею жити? У нас є справи і грати у родину нам немає часу! – демона це бентежило. Він вважав, що можливо обрав не ту людину, з кривавого вбивці той перетворювався на звичайного сім’янина.

   - Подивися на себе! Твоє серце м’якне, ти наче хліб під дощем! Де твоя жорстокість? – питав демон, - я не бачу жаги до помсти! Твій клан зруйнували, та їх ще можливо відродити, а ти тягнеш час, і чім більше його минає, тим неможливішим стає наш шлях.

   Гарург дивився на це напівпрозоре створіння і йому чомусь не хотілося мати з ним справу, він вже здогадувався як саме демон «відродить» його людей:

   - Коли ти кажеш, що «відродиш» моїх людей, ти маєш на увазі, що вони постануть з мертвих? Та їх розірвали на шматки, та поховали! – запитав Гарург.

   - Я маю силу зібрати кожного по шматкам! Чи ти маєш сумнів? – демон бачив, що у чорній душі вбивці з’явилася світла пляма, і йому це не подобалося, він хотів її загасити.

   - Але ж вони так і залишаться мертвими? – запитав Гарург.

   - Та яка тобі різниця живі вони чи мертві, якщо вони так само зможуть вбивати, та виконувати твої накази? – питав Намтар, - ми понесемо хвороби, біль та страждання по всьому світу!

   Гарург замислився: чи хоче він мати справу з цією істотою? Чи хоче він стати ватажком армії мертвяків? Чи хоче він вбивати заради цього напівдуха? Навіщо взагалі йому мститися за якусь Морріган, що не дала йому нічого? І відповідь на всі запитання була однією – ні. Все, що було у Гарурговому житті – це клан вбивць, який він будував на крові та кістках невинних. І навіть тоді вони жили глибоко під землею. Всі ті багатства, що роками були награбовані не приносили ніякого щастя в їхнє життя. Їх навіть розтратити було неможливо: бо як можна купити що ти захочеш, коли ти не можеш навіть вийти спокійно до ринку. Гарург зрозумів, що його життя було пустим і марним, так йому приносили, все що він просив, та він не мав головного – щастя. В нього не було ні справжньої свободи, ні волі, а зараз коли він залишився один, він зустрів жінку, що надала сенсу його життю. Робити щось для когось виявилося такою легкою справою. Гарург збагнув, що йому подобається те життя, яким він зараз живе. Він і далі хоче полювати тільки на дичину, а не на людей. І армія мертвяків йому не потрібна.

   -Ні, я не хочу. Я піду до Саї і зізнаюся у всьому, я більше не хочу так жити, краще я буду все своє життя вільним і спокутувати свою провину, ніж служити тобі, - Гарург повернувся до входу у печеру і вже хотів вийти, як почув.

   - Я слабкий, але я все ж таки демон, - Намтар бачив як світлий вогник росте та шириться, і йому хотілося знищити його, як можна скоріше. Він, як духи піску, перетворився на велику пляму темного диму, та влетів у душу Гарурга. Він почав з жадобою жерти білий вогник, аж доки той не зник, а разом з ним зникла і свідомість чоловіка. Гарург намагався чинити спротив, він розірвав на собі сорочку, та як боротися з незримою та могутньою темрявою, що поглинає тебе зсередини. Намтар зжер світлу частину його душі, а темна була покірною, та не пручалася.  Гарург більше не був собою, він більше не був ніким, а Намтар здобув тіло.

***

      Сая прокинулася сама. Вона подумала, що Лар, як завжди, готує сніданок, та на кухні нікого не було. Жінка вийшла на двір і там теж не знайшла чоловіка. Вона вирішила, що він вже пішов на полювання, та Лар так і не повернувся до ночі. Без сніданку, обіду та вечері вона чекала весь день і всю ніч. На ранок чоловік теж не повернувся, та прийшов Тівуд. Майстр-спостерігач, вже розповів, про зникнення чоловіка. Він обійняв свою названу матір, яка голосно плакала уткнувшись обличчям у груди юнака. Кейта підійшла поруч, та теж обійняла Саю, дівчині було гірко і вона теж плакала. Поруч стояли Райхон із Сетом, дівчина однією рукою вчепилася у руку Сета, а іншою витирала сльози, що текли з очей. Еірліс сховалася за Бореєм, та затулила обличчя руками. Всі жаліли жінку. Кейта відкрила рот, та Борей затулив їй його рукою і покачав головою: «ні, мовчи». Він знав, що дівчина скаже щось на кшталт :  «а може він іще повернеться», та не хотів дарувати Саї марну надію. Хлопці вважали її марною, а дівчата все ще сподівалися, та не вірили. Але Лар зник, і від нього залишилися лише спогади.