42. Невпійманий злодій.

Сайя нарешті дісталася своєї домівки-лікарні, де вони колись жили удвох з Тівудом. Жінка була втомлена, та щаслива, що все вдало вирішилося. Всіх хворих вилікував вогняник, що залишила Райхон, деви зникли і більше ніхто не захворів.

    - Я вдома! – сказала вона.

    - Ну нарешті, я вже зачекався, - відповів їй гарний чоловік зі шрамом на обличчі.

    Його пораненого знайшли і принесли чоловіки Саї у дім, як місцевій цілительці, напередодні свята Ліго. Усі вважали, що на нього, як і на багатьох інших, напали Привиди Пустелі. Коли чоловік прокинувся та прийшов до тями, то підтвердив ці здогади. Він сказав, що його звати Лар, він мандрівник, що йшов на «Скляний Базар» із Трії. Його спіймали злодії, обікрали, побили, та залишили помирати у Дикій Пустелі. Та чоловікові пощастило - його знайшли люди.

   Лар був ввічливий та освідчений, та зовсім не схожий на безхатнього мандрівника. Своїми манерами, та гарним ставленням до Саї, він торкнувся струн її душі, і вони відповіли йому закоханістю. Вже майже місяць чоловік одужував, та допомагав жінці з господарюванням. Лар дуже смачно готував з тих інгредієнтів, що здобував власними силами. Він полював дичину, рибалив, а потім готував страви настільки витончені, що інколи Саї здавалося, що чоловік був кухарем, та не аби де, а при самому Палаці Триєдності.

   Занадто вміла манера вправлятися з будь якою зброєю, підказувала Саї, що не все є дійсно так, як він каже, та його неймовірна краса, сила та чарівність примушувала її забувати про все на світі. Жінка була дуже щаслива уперше з відтоді, як Тівуда Сет забрав на навчання. 

   - Я зажарив качку у печі з соусом «усе, що знайшов підходяще», - Лар, обійняв жінку з дороги, забрав важку сумку з приладдям.

   - Мммм, це ж мій улюблений соус! – відповіла Сая, посміхаючись. Він вже почав розкладати її речі по місцям, дуже уважний чоловік, вже запам’ятав що де лежить, хоча жив у цьому домі не так довго.

  - Оу, яка ж я забудькувата! – вигукнула Сая, дивлячись на полиці із ліками, - була на «Скляному Базарі» а забула купити колби для ліків.

  - Я сходжу принесу! Не переймайся так через це, відпочивай! – сказав Лар і пішов за колбами.

***

   Уперше за весь цей місяць чоловік вийшов на люди. Його дуже тішило, що ніхто не знав хто він такий насправді. Так йому звісно подобалася Сая, але починати нове мирне життя він і не думав. Він ходив поміж прилавків, та посміхався – всі ці люди не звертають на нього ніякої уваги, ніхто не кричить від його появи, ніхто його не боїться. З одного боку йому це подобалося, та з іншого, якась частка його душі, що звикла до шанобливого ставлення, сприймала це як неповагу.

   Назустріч Лару йшов чоловік, замотаний у якийсь плащ, він ховав обличчя. Він знав Лара справжнього:

    - Гарург, дивлюся ти вже одужав, - прошепотів чоловік, порівнявшись з «Ларом».

   - Тихіше ти, ходімо пройдемося, - колишній головний Привидів Пустелі повернув чоловіка у напрямку узбережжя. Він був знайомим дрібним крадієм, що іноді виконував доручення Привидів. Купував для них їжу, поповнював запаси того, що вони не могли дістати самі. Саме чергове доручення врятувало крадія у той день, коли обранці богів прийшли рятувати викрадених людей Хандії.

  - Схоже ми тільки вдвох залишилися з клану Привидів Пустелі, - сказав чоловік.

 « Що за безглуздя, цей пішак ніколи не був частиною клану, обслуга бере на себе забагато», - думав про себе Гарург.

  - Це я знайшов тебе, ти був без свідомості, але живий. Частина людей була розірвана на шматки, а деякі взагалі зникли, напевно це зробила та тварюка з якою бавився Шора, - чоловік все говорив і говорив, аж поки вони не дійшли до урвища.

 -Звідки ти знаєш про Шору та його тварин? – Гарург зацікавився, бо «Яма Смерті» розташовувалася занадто глибоко.

  - Мені багато розповідали хлопці, та й Шора не раз давав завдання, він сам і розповів, - відповів чоловік.

   «Так, той божевільний міг розбазікати будь що. Цей крадій забагато знає, та ще й останній хто може мене впізнати», - міркував про себе Гарург.

  - Ти комусь розповідав про мене чи про яруси Привидів Пустелі? – запитав Гарург.

  - Оооо, я бачу до чого ти хилиш. Я врятував тебе! Я зарив усі останки тіл, що залишилися від клану! Я відтягнув тебе подалі від того місця і покликав людей! І після цього ти думаєш вбити мене? – чоловік кричав, а Гарург не звик, щоб хтось кричав на нього.

   - То ти розповів комусь? Якщо би я хотів тебе вбити, то вже давно зробив би це, я почав нове життя і не хочу, щоб хтось дізнався про моє минуле, - Гарург говорив таким спокійним голосом, яким вміють говорити тільки сильні, впевнені у собі люди.

    - Аааа, то ти про ту кралю- цілительку, з якою ти живеш! Ги, а вона гарна, пощастило тобі. То могутній Гарург, якого боялися всі злодії Сендтії тепер осяде десь в хатинці і буде ростити дітлахів. Аххахах, хотів би я на це подивитися, - чоловік базікав все, що приходило йому на думку, але на головне питання так і не відповів.

   - Ще раз тебе запитую: хтось знає хто я такий? Ти комусь щось розповідав про мене? – Гарург притягнув крадія до себе за комір плащу і уважно подивився на нього пильним поглядом.