40. Таверна Насіма.

   Сонячний Змій приніс Кейту у незвичайне місце, вона ніколи його не бачила, але вже знала про нього з розповідей хлопців – це була таверна Насіма. Змій висадив її з того боку будівлі, де Тівуд із Сетом не були. Кейта бачила стіну з дверима і пірс, що йшов у воду, за яким сиділи декілька відвідувачів. Двері відчинилися і з них вийшов дуже засмаглий чоловік із сивою бородою та скуйовдженим волоссям у самій лише пов’язці на стегнах:

  - Ой, ви напевно Насім, - трохи зашарілася дівчина.

  - Так, я Насім. Та не соромся ти! Ми ж біля моря Трії тут страшенно спекотно, а звідки ти мене знаєш? – запитав чоловік, сміючись. Звісно він здогадався хто вона така, бо іншого «вогника» в світі Трії більше не було. Червоне довге волосся видавало дівчину, про яку розповідав йому Дагда.

  - Мені про Вас розповідали Сет та Тівуд, вони були тут, - відповіла Кейта.

 - О, подруга друзів мого брата, мій друг. Дуже незвичний «транспорт» ти обрала, щоб відвідати мене! – сміявся Насім.

    На слові «транспорт» Сонячний Змій видихнув здоровенну кулю білого диму чоловіку в самісіньке обличчя, показуючи, як йому це не сподобалося. Насім закашлявся, та почав розганяти дим руками:

  - Та чого ти, друже Нгальоде! Я ж пожартував! Ти один з найшановніших гостей у моїй таверні завжди! Ось диви, що я для тебе припасав, - сказав Насім, клацнув пальцями і з таверни вибігла дріада, що спостерігала за ними з пірсу, у руках вона тримала велетенську пляшку якогось напою, гарного медового кольору. Він світився на сонці таким приємним м’яким світлом, неначе саме сонце туди і вичавили.

  - Твій улюблений! – сказав Насім, передаючи пляшку до лап змія. Той задоволено фиркнув.

 - Нгальод дуже полюбляє мою медову настоянку, я ріжу на зірочки і заливаю карамболю медом, і додаю декілька своїх секретних інгредієнтів, - пояснював Насім Кейті, що всередині пляшки.

  - А що за інгредієнти? – допитливо дивилася на нього Кейта.

 - Знаєш, ти мені зараз нагадуєш одного хлопця, який теж не розумів, що значить слово «секретний»! – відповів Насім. І дівчина уперше почула, як сміється Нгальод – голосно, барвисто.

  - То ви можете говорити? Чого Ви мовчали увесь час? Нгальод це Ваше ім’я? – запитала Кейта, 

   - Яка ж я дурна! Я зовсім забула подякувати Вам! Дякую за порятунок! Можна я Вас обійму?

  - Не швиди! – гучно промовив Нгальод, - так це моє ім’я. Ти дякувала мені, ще коли я тебе впіймав.

    Від голосу «Сонячного Змія» всі птахи позлітали з дерев, а у джунглях стало тихо, навіть галасливі мавпи замовкли.

  - Ось чому Нгальод мало говорить, - відповів за нього Насім. Дівчина підійшла до змія і обійняла його за шию, наскільки змогла дотягнутися. Створіння було насправді велетенським.

  - Бережи себе! Добре, що я стався у нагоді! Бєлєнус наказав за вами придивлятися, та не завжди я це можу. Твої друзі скоро прийдуть по тебе, один з них мене зрозумів, - сказав Нгальод, та злетів у небо, прихопивши з собою пляшку Насімової настоянки.

  - Дякую! – Кейта махала руками йому у слід. Коли змій полетів, дівчина стала сумною, згадавши про друзів та про Еірліс.

***

   У південно- західному напрямку узбережжя, недалеко від того місця де падала Кейта, розмістилася велика та простора, темна печера. Вона сховалася між скелями, непомітна і таємнича, ніким ще не знайдена. У тій печері облаштував своє лігво колишній в’язень Трійської в’язниці. Ніхто і не здогадувався, що втікачів було не троє, а четверо, бо всі бачили лише сліди ніг, а коли ти пливеш, як хмаринка по повітрю, та ще й через деякий час – не залишиться навіть духу, що зможуть помітити тільки боги. Зараз же, коли хвороби, що рознесли деви забрали багато життів, принесли страх та хаос у життя мешканців Сендтії, дух почав набувати форми. Поки що слабкий, він жадав більше страху, хвороб та смертей. Того, що принесли деви було не достатньо.

   Наче  лялечка метелика, істота лежала на полу. Біль та страждання друзів, зовсім поруч із ним, надали енергії та наснаги на переродження, у щось більш сильне та руйнівне.

   Білі хмаринки шепочущих духів пісків прилетіли до нього, та доєднались до його суті. Кокон зрів, поглинаючи усі погані, болісні почуття, що були у мешканців цієї землі.

***

    - Кейто, пробач мені, я була не при собі! Я ніколи не зіштовхнула би тебе, бодай моя воля, - почала вибачатися Еірліс, як тільки злізла з крилатого коня. Кейта так і сиділа на узбережжі біля таверни Насіма, бажаючи побути сама, вона залишалася там де і була. Дівчина не хотіла заходити усередину, дивуватися надприроднім створінням, та долучатися до суцільних радощів, що вирували поруч.

   - Чому? Навіщо ти це зробила? – запитала Кейта, - Дагда попереджав мене, що я маю бути пильною відносно тебе, але чому я не знала.

   - То ти знала, що з нею щось коїться і нікому не сказала? – відповів запитанням Тівуд.

  - Ох, Кейто, краще би ти нам усе розповіла, - зітхнув Борей, - Еірліс знайшла зачароване намисто у скарбниці біля лігва Привидів Пустелі. Воно зводило її з розуму, та відібрало волю. Якби ти нам сказала, можливо я би помітив що саме не так.

   - А ти ж провидець! Невже в тебе не було ведінь про небезпеку? – Запитав Тівуд.