37. Хвороба.

   Еірліс з Бореєм йшли по слідах босих ніг на снігу. Навіть хуртовина не могла їх сховати, як і казав Дагда. Сніжинки падали на відбитки, торкалися їх і танули, неначе вони були гарячими. Борей бачив куди йдуть деви, та розумів, що зараз їм з ними не по дорозі – спочатку треба знайти квіти едельвейсів. Ці рідкісні квіти зазвичай росли у горах. Незважаючи на те, що у Айсії зимна погода зберігалася протягом усього року, у літній період у горах було не так холодно, а у деяких куточках навіть тепло. Такий куточок Борей і шукав, бо Еірліс не знала Айсію зовсім.

   - Деви йдуть до Сендтії, вони пройшли по Трії, а тепер йдуть туди, а нам потрібно підійматися нагору,  - сказав Борей.

   - Добре, що тут так мало містечок та поселень, і вони їх оминули, - міркувала Еірліс, згадуючи всі ті біди, що принесли злі духи в поселення Трії.

    - Так, люди тут живуть ближче до гір, бо на відкритій місцевості у негоду особливо важко, ти б напевно не хотіла би жити у місці де завжди зимно? – запитав Борей.

    - Напевно, якщо би я жила тут, то рідко виходила з дому. А ще тут окрім снігу нічого немає, - відповіла дівчина.

   - Ти зовсім не права, тут дуже гарно, ось побачиш. Тут багато різних звірів, високо у горах влітку різні квіти, та рослини, що не бояться холодів, тут чудово. Гори такі могутні та величні, у штольнях добувають різне дорогоцінне каміння, вони дивовижні, - розповідав хлопець.

   - Так гори гарні, але я звикла до тепла і яскравих барв Трії, я мерзну на відміну від тебе, - сказала Еірліс.

   Мовчки вони піднімалися в гору далі. Нічого дивовижного на шляху не було, а розповідати дівчині про красу гір він тепер вважав пустою справою – якщо вона її не хоче бачити, то й не побачить. Борею навпаки Трія не подобалася. Він вважав її занадто теплою, та переселеною людьми, куди не поглянеш усюди шум і гомін, навіть у тих же тропічних лісах, тож хлопець не хотів говорити і про неї. Він взагалі не розумів навіщо Еірліс до нього прийшла, у них взагалі немає нічого спільного, навіть тем для розмов. Борей вважав так: якщо вона бачила майбутнє, де вони разом, то воно, напевно було дуже і дуже далеким, та всьому свій час, який ще не настав. Так він вважав її милою дівчиною, але не більше, як про свою дівчину, хлопець про неї навіть не думав, і взагалі про дівчат він зараз думати хотів найменше.

   Вони довго йшли до найближчого теплого місця, де сніг вже потанув і погода нагадувала весняну. Тут квітнули проліски, невеличкий струмок котився згори, майоріли зелені островки свіжої соковитої трави. Піднявшись трохи вище подорожні знайшли галявину з квітами, тут були і едельвейси.

   - Нарешті, ми їх знайшли! – посміхнулася Еірліс, порушив цю незручну тишу, що продовжувалася занадто довго.

  - Насправді, таких галявин у Айсії дуже багато, це красиве місце, що б там хто не казав, просто не всі можуть відразу побачити її красу, - відповів Борей.

  - Я не бачу, але я побачу, і ти побачиш, - прошепотіла дівчина.

    Зібравши як можна більше квітів, Еірліс та Борей повернулися до межі з Трією, де на них вже чекали друзі.  

***

   Дорогою до Сендтії, ідучи по слідах девів, друзі розповідали про свої пригоди.

  - Чи то нам так не пощастило, чи навпаки, - посміхався Борей.

 - На місці дівчат я би не хотіла опинитися, а ось побачити стільки надзвичайного за один день, як хлопці, напевно дивовижно, - висказала свою думку Еірліс.

 - Воно і на краще, що з вами нічого не трапилося, - сказала Кейта.

 - Кейта та Райхон повернули дитину батькам, це чудово, - звернувся Борей до Еірліс.

  - Так, тепер у місцевому трактирі нам завжди раді, а ще все безкоштовно, - відповіла Райхон.

  - А мені не хочеться туди повертатися, - сказала Кейта, - його мати так плакала, це жахливо втратити дитину на стільки років. А ось до трактиру де були Сет з Тівудом я би зазирнула, доречи, а де Сандур?

  - Він залишився із братом, сказав, що побуде у нього ще трохи, а потім в нього є справи у Хартстоуні, а після він повернеться до Руїн Кривавого Піску,  - відповів Сет.

  Так, розповідаючи, про свої враження, друзі дійшли до Сендтії. Руїни Кривавого Піску були найближчим місцем біля межі, що цікаво – їх деви оминули, прямуючи одразу до містечка біля скляного базару. У ньому друзі і зустріли Саю. Містечко охопила хвороба, тож у ньому розбили лікарню з наметів: занадто багато було хворих. Сая як могла намагалася допомогти людям, та, нажаль, таку хворобу вона бачила вперше.  

  - Я такий радий тебе бачити, - обійняв Тівуд свою названу матір, - Кейто, знайомся – це моя мати Сая, це мої друзі Райхон, Борей та Еірліс, а Сета Сая знає вже дуже давно.

  - Приємно познайомитися з друзями Тівуда, якби ж то не за таких обставин, - відповіла жінка.

  - Вони всі хворі? – запитав Сет.

  - Так, якась дивна хвороба косить людей, наче женці жито, незважаючи на вік, чи діяльність. Хворі лежать, та не можуть піднятися, слабкість і жар, а причину я знайти не можу, - відповіла Сая.

  - Ми знаємо причину, - сказав Борей, - це деви – злі духи, що вирвалися з місця ув’язнення.

  - А ліки ми принесли із собою, Дагда, попередив, що так буде, - сказала Кейта. Дівчина дістала висушені пелюстки вогняника з торби, вони не втратили свій насичений червоний колір, навіть після сушки.