36. Крадії.

    У той час, як Сет та Тівуд пішли шукати Пісок Духів, Борей, Еірліс, Кейта та Райхон вирушили у напрямку пагорбів, де живе Дагда. Друзі вирішили, що вони підуть разом до того місця, а потім Борей та Еірліс, повернуть до Айсії, адже луки Дагди майже на межі з нею. Шлях був не важкий, бо спочатку вони йшли по слідах девів. Таким чином подорожні намагалися вбити двох зайців: і прослідкувати за втікачами, і дійти до потрібного місця, або хоча б поруч. Та їх плани були марними: сліди все ухилялись, та ухилялись і  вели к найближчій межі між Айсією та Трією, прискорюючи окремий похід вже двох груп. Деви пройшли через декілька невеличких селищ, і всюди де вони побували щось траплялося. В одному поселенні хворіла худоба, у іншому посох майже весь врожай. Кейта з Райхон вилікували тварин за допомогою трав, добре, що у Трії різнотрав’я майже усюди. А ось на відновлення рослин знадобилося дуже багато магії і часу, тож врятувати їх вдалося лише частково.

   Майже біля стін Хартстоуну друзі простилися, та пішли окремо: Борей та Еірліс і далі по слідах, а Райхон із Кейтою у напрямку пагорбів. До них залишалася невелика відстань.

   Вже на підході дівчата побачили якусь метушню. Щоб не видати свою присутність, вони вирішили сховатися за найближчими деревами, та поспостерігати. На пагорбах Дагди коїлося якесь лихо: невідома купа різноманітних чоловіків спустошувала луки. Вогняники розрослися так, як він і казав, але якісь невідомі зірвали майже всі квіти. Вони витоптували, виривали з корінням, зривали самі квіточки та заштовхували у мішки. Таких мішків у них вже було дуже багато.

   Кейті чомусь стало так боляче, наче то не стебла ламали ці варвари, а її руки.

   - Це мої квіти! Дагда посадив їх на пам’ять! – вигукнула дівчина до Райхон, все ще не виказуючи своєї присутності.

   - Їх занадто багато Кейто, навряд чи ми щось зможемо зробити, - відповіла Райхон, на подив розсудливу думку. Зазвичай вона перша б ув’язнула в бійку, та її стримувала обіцянка, що вона дала Сету.

   - Райхон! Мені все одно хто вони, та скільки їх, вони попирають мої добрі спогади! – Кейта лютувала, злість застилала їй очі, та заважала думати тверезо. Вона важко дихала, а руки її тремтіли. Дівчина зжала їх у кулаки, так, що вони аж побіліли, заплющила очі та глибоко вдихнула, опановуючи себе.

   - Ого, мені вже страшно уявити, що було б, якщо хтось зачепив Тівуда, - Райхон розуміла через що така поведінка, та вважала, що все можна відновити, а Кейта занадто сильно лютує. Це усього лише квіти, нікого не вбили. Вона була згодна, що люди поводилися, як свині, і могли поводитися чемніше, та підійшовши ближче вже зрозуміла хто вони такі, і що від них порядності очікувати не слід.

   - Тепер зрозуміло, вони пірати, подивись на їхній одяг: отой знак з кісток – то «веселий Роджер». Чуєш, яка в них мова - вони вигукують свої піратські фрази. Отой взагалі ще й пити поспіває, - пояснювала Райхон.

   - В них немає ні совісті, ні манер. Вони звичайні крадії. Я їх не пошкодую, - сказала Кейта зібравшись, та дістала лука.

   Дівчина заплющила очі, та використала магію дріад: коріння опутало ступні крадіїв. Вони і до того добряче волали, але зараз взагалі підняли такий ґвалт, що вуха закладало. Чоловіків було десь з десяток. Деякі з них дістали зброю, хтось ножами намагався розрізати свої пута, але коріння обвивало їх знов. Кремезний чолов’яга з чорною пов’язкою на голові побачив дівчат та крикнув:

   - Ось хто нам заважає! – він тикав пальцем, виказуючи свою неповагу, та неосвіченість у вихованні, хоча яке там виховання. Більшість піратів потрапляли у це коло ще дітьми, тому й були такі віддані капітанові.

   Діставши пістоль з за широкого поясу велетень став цілитися у Кейту.

  - Ну, Сете, ні я це почала, мене змусили, - сказала сама до себе Райхон, та дістала списа, шпурнула його так, як і минулого разу, проткнувши чолов’ягу з пістолем. Вистрілив він вже у землю.

  - У ногу я цілити не вмію, і напевно вже не зможу, - сказала дівчина, знов сама до себе. Пам’ятаючи всі докори і запитання, що ставили їй друзі минулого разу, про те, що окрім списа в неї немає більше зброї, вона почала діставати з поясу зірочки, та метати їх у піратів, що намагалися стріляти. Райхон купила цю зброю у Фарайджі наступного дня, після свята Ліго. Кейта стріляла піратам по ногах, але злість не проходила. Вона розуміла, що вони не просто так сюди прийшли, і повернуться, якщо їх усіх не вбити. Але вбивати за квіти – це занадто жорстоко.

   Націлившись на одного з піратів вона побачила, що він зовсім ще дитина, набагато менший за неї. Хлопцеві не було і чотирнадцяти років. Він стояв з жахом на обличчі, передбачаючи свою смерть, сльози текли з його очей рікою. Хапаючи повітря ротом, він побачив, як Кейта підходить до нього і впав на землю. Дівчина заховала лука. Всі хто мав вогнепальну зброю вже були вбиті, тож лишилися тільки троє поранених у ноги, та двоє, що відразу здалися, та не нападали, і ось ця дитина.

   - Не бійся, я не стану тебе чіпати, - сказала Кейта, хоча розуміла, що зробити те, що вона сказала дитина не може, - звідки ти?

   - Я ппппірат, - тремтячим голосом відповів хлопець.

  - Ти не пірат ти дитина! Вони вбили твоїх батьків, а тебе викрали, так як роблять завжди! – втрутилася у розмову Райхон.

  - Це правда? – запитав хлопець у найстарішого пораненого.