35. Відлюдник.

    Продираючись крізь джунглі Тівуд та Сет використовували парні клинки, як мачете. Дагда дав друзям доручення, задля якого, їм довелося тимчасово розділитися на групи.

    - Напевно в нас найскладніше завдання, - сказав Тівуд.

    - Чому ти вважаєш, що іншим буде легше? – запитав Сет.

   - Ну дивись: Кейта з Райхон підуть на гору де живе Дагда і просто нарвуть та насушать червоних квітів, а Борей з Еірліс у Айсії знайдуть едельвейси. І все.

    - Тівуд, нам йти ближче, ніж їм усім, припини. До того ж, якщо ми не зберемо усі ці інгредієнти до купи, то не зможемо вигнати девів. Я здогадуюсь через що ти хвилюєшся насправді, з ними все буде гаразд, - заспокоював хлопця Сет. Насправді Тівуд нервував не через завдання, йому дуже не хотілося відпускати дівчат самих, але він це ретельно намагався приховати. Сет теж непокоївся, та він знав, що Райхон в змозі за себе постояти, і захистити Кейту. Її гонор, та запальні емоційні вчинки, не давали Сетові спокою, та хлопець сподівався на краще. Завдання украй просте – зібрати квітів. Відволікаючись на пусті балачки Тівуд та Сет продовжували йти далі. Інколи на шляху їм траплялися дрібні звірі, комахи та змії, а постійними супутниками були мавпи, що плигали по деревам у пошуках їжі, та голосили.

   Через декілька годин блукання хащами хлопці вийшли на узбережжя. Сонце пекло, сильно хотілося пити, тож сівши на пісок друзі замилувалися гладдю моря. Вода так тихесенько шуміла, наводячи приємну дрімоту, тут хотілося лягти і поспати. З дурною усмішкою на обличчі хлопці вже майже поснули, як ззаду на них хтось вилив відро солоної морської води:

   - Агов, бовдури! Ви чого тут розсілися? – запитав, грубий, засмаглий чоловік з сивою бородою, який був одягнутий у саму лише пов’язку на стегнах, у руках він тримав пусте відро, - у вас багато справ! Ходімо зі мною, чи вам треба ще води? Казав я Дагді, це сонне закляття до біди доведе, а він мені – гарний захист від небажаних гостів! Який там захист, коли тут взагалі люди рідко ходять!

    - Ви знаєте Дагду? – запитав Тівуд, ставши трохи бадьорішим від холодної води.

   - Звісно знаю! І хто ви, та що вам потрібно, теж знаю! Але й не думав, що на вас дрімота подіє, хоча я сам сплю по пів дня, - відповідав незнайомець.

   Його домівка була зовсім поруч, доволі велика, але через гігантськи дерева, що затуляли її, була непомітна. Велика й міцна будівля виглядала так, наче усередині розміщувався цілий трактир, про що і запитав Тівуд:

   - Вибачте, а ви трактирник? Не подумав би що тут є трактир у такій далечині.

   - До мене інколи приходять гості, але не всі з них люди, - посміхнувся старий чоловік.

    - Він мені так нагадуєте одну людину, - пильно дивлячись, прошепотів Сет до Тівуда, - ось якби він був світліший, та очі б йому незрячі. Звичайно я йому цього не бажаю, просто він так схожий на….

   - Сандур! – вигукнув Тівуд.

  - Так саме на Сандура він схожий! – продовжив Сет, а потім підняв очі та побачив справжнього Сандура, що зустрічав хлопців на порозі незвичайного трактиру. Тівуд налетів на старого, як вітер, радісно обіймаючи.

  - Тихіше хлопче! Ти мене повалиш! Я теж радий тебе зустріти, - провидець теж обійняв Тівуда у відповідь, плескаючи долонею йому по спині, - ви вже познайомилися з моїм братом?

  - То ось чого ви такі схожі! Та де там, він нам навіть імені свого не назвав! – Сет теж обійняв Сандура. Провидець розсміявся:

  - О це в його дусі, жити відлюдником подалі від усіх, але тримати трактир для бажаючих, ніби у цю далечінь хтось приходить, - відповів Сандур.

  - Ну ти ж прийшов! – вигукнув чоловік, - і людей з собою привів. А звуть мене Насім.

  - Моєму братові дали ім’я, що має значення свіже повітря, але сам він має такий норов, що придушить будь кого. Хоча морем та сіллю від нього тхне, - розсміявся Сандур.

  - Та що ти верзеш! Все в порядку з моєю вдачею, і миюсь я частіше за тебе, нічим від мене не тхне! - відповідав йому брат.  

    Було видно, що брати давно не бачилися, та дуже люблять один одного, на це вказували їхні жарти, та суперечки, наче вони малі діти.

    - Ви сказали привів людей? - запитав Сет.

   - Отож бо, аж цілих п’ятнадцять чоловік! Вони такі нервові були, що я їх повів на узбережжя «подихати» сонним закляттям, хе-хе, - сміючись відповів Насім, - а потім попросив друга занести їх нагору.

   - Та що тут відбувається взагалі? – запитав Тівуд, - це ті воїни з Пасарії? Друга група воїнів, що пішла за першою, та зникла? Тоді чому ви не відправили їх додому?

    - Тому, що тоді не можна було, а ось тепер треба, - відповів Сандур.

    - Все одно зрозуміліше не стало, - сказав Сет.

   - Та що тут розуміти, - почав Сандур, - я передбачив біду, ще у Сендтії, та вирішив і хлопців врятувати, і вас усіх провідати.

  - Ага, честь тобі і шана, ходімо усередину, бо я то звик, а хлопці вже підсмажилися. Тільки попереджу відразу: щоб ви там не побачили не вигукувати, рота не розтуляти, та ні до кого не чіплятися. Тримайте себе у руках, бо зиркати не гарно, - сказав Насім, та повів друзів до трактиру.