34. В'язниця.

     Неспішно крадучись на моторошні звуки, друзі розвідували місцевість, та шукали тірбідів. Всі трималися разом, бо розділятися у цю мить було нерозумно. Небезпека могла очікувати на друзів будь де. Як повернути істот до потрібного місця ніхто й думки не мав, вони навіть не знали до якого саме місця. Де та в’язниця, яку охороняють страшенні тварини? як їх не вбити, та не померти самім? -  безліч питань на які не було відповіді.

    Друзі ховалися за кущами, спостерігаючи, як по місцевості, схожої на колишню арену для боїв, стурбовано бігають троє тірбідів. Істоти були напружені, вони хапали своїми хоботками повітря, наче щось шукали, та не знаходили. Від безсилої злоби вони моторошно вили, та не полишали свої намагання. Вітер дмухав у іншу сторону, тож звірі не чули присутності людей.

    - Що вони шукають? – запитав Тівуд.

    - Вони постійно бігають біля одного й того ж місця, - сказав Сет, - і це добре. Він посміхнувся, немов побачив щось добре.

   - Дивіться на те дерево, - прошепотів хлопець, вказуючи на височенну жакаранду, яка рясно цвіла бузковими квітками. Саме через це дерево у повітрі так приємно пахло фіалкою, а уся підлога напіврозваленої арени була вкрита опалими квітами. На обличчях дівчат з’явилася щаслива посмішка. На дереві були люди, ті що зникли декілька днів тому. Втомлені, голодні та виснажені, але все ж таки живі.

   - Вони живі! Як ми до них доберемося? – запитала Кейта.

   - Добре, що тірбіди не вміють лазити по деревам, - сказав Борей.

   - Добре, що жакаранда така висока! – сказав Тівуд, - годі вже тут сидіти, нам треба до них. Лякаємо, але не вбиваємо.

   Тівуд шпурнув землею у тварин, цілячи в очі, ті заверещали у відповідь, розгортаючи свої потрійні пащі. Райхон зняла списа зі спини, де його зручно прилаштувала, та наче дресирувальник, стала відганяти тварин. Її наплічна сумка скотилася наперед, нахилилася, із неї випав камінець рожево-фіолетового кольору і покотився до істоти. Тірбід припав до землі, згорнув пащу у хобіток, жалібно заскавчав, та втік. Інші двоє побігли за ним.

   Райхон поклала списа за плече, підійшла та підняла камінця.

   - Я зовсім про них забула! – вигукнула дівчина, здивована такою дивною поведінкою тварин.

  - То великі і страшні охоронці бояться тааффеїту! Ось як спіймали того тірбіда, - сказав Борей.

  - Агов, люди, спускайтеся, – вигукнув Тівуд.   

  - А ми вже! – позаду нього почувся голос. Хлопець різко повернувся і побачив могутнього гарного чоловіка.

  - Мене звуть Лютас, коли ми побачили цих створінь, я відволік їх на себе, а хлопці залізли на жакаранду. В мене болить все тіло - дуже незручно сидіти на пальмі протягом декількох днів! Декому з нас не пощастило, вони не встигли забратися на дерево, - сказав Лютас і кивнув на лахміття під жакарандою, що лежало непомітно у траві. Це лахміття – все, що залишилося від двох наших воїнів.

  - Чому ви не втекли? – запитав Тівуд.

  - Та де там! Вони не відходили від нас с тих самих пір як ми влізли на дерево! – відповідав чоловік.

   - За вами відправили іншу групу людей. Там було ще п’ятнадцять чоловік, - сказав Борей.

   - Напевно вони пішли іншим шляхом, до нас більше ніхто не приходив, - сказав Лютас, настрій якого дуже погіршився. Він розумів, що якщо люди не дійшли до них, і ці три звіра не сходили з місця ні на крок, то десь є інші істоти, і скоріше за все друга група мертва.

   Райхон роздала зі свого мішечка усім присутнім по рожево-фіолетовому камінцю тааффеїту, відволікаючи людей від тяжких думок.

   - Обережніше, бо він дуже крихкий! – попередила вона, - краще його не шпурляти в тварин.

  - Ходімо шукати в’язницю, що покинули охоронці, - сказав Борей.

  - Але якщо її покинули охоронці, то в’язні напевно теж? – запитала Кейта.

  - Лютас, ви з хлопцями зможете самі дістатися Пасарії? – запитав Тівуд.

 - Так, звісно, ми втомлені, але так просто не впадемо, тим паче це шлях додому, а він набагато легший, - посміхнувся Лютас. Кейта дістала воду, та стала напувати воїнів. Еірліс роздала всім в’яленого м’яса, яке так не любив Тівуд, хлопець навіть поморщився, коли побачив, як люди його їдять, з таким апетитом, неначе голодні звірі.

   - Фу, яка ж гидота, - кривився Тівуд.

   - Ахахах, залізь на дерево, та посидь там дня три, будеш їсти навіть квіти, але запах фіалок, я тепер буду ненавидіти, як ти сушене м’ясо, - відповів Лютас.

    Люди пішли до міста, а шестеро друзів вирушили на пошуки в’язниці.

    - Навіть не знаю з чого почати, і куди нам йти? – запитала Кейта.

   - Це дуже просто, - відповів Сет, Борей вже його зрозумів.

   - Подивися на підлогу! – вигукнув Борей.

  Уся підлога була встелена бузковими квітами, на яких чітко було видно безліч слідів лап тірбідів.

   - Це дерево просто рятівник! Воно врятувало людей, а зараз допомагає нам з пошуками! – вигукнула Кейта. Сліди вели за залишки арени, обійшовши її друзі знайшли арку зі сходами донизу. Від цієї арки теж йшли сліди – нові та дивні. Це були сліди босих людських ніг. А поруч лежав розірваний труп у сірому лахмітті: