33. Пасарія.

     Містечко серед тропічних лісів виглядало таким маленьким, як і пташка колібрі, на честь якої його назвали, чого не скажеш про місцевих жителів. Жінки-амазонки, та чоловіки - кремезні велетні жили у Пасарії. Через вологий та спекотний клімат, будинки пасарійці робили з бамбуку, виглядали вони дуже мудрованими та обточеними.

    -Ого! А батьку би тут сподобалося, подивіться, як майстерно зроблені будиночки, - сказала Кейта.

   - Так, це все заслуга наших майстрів, - сказала старенька жінка. Це була мати королеви Оіхани, її звали Лоранжа. Вони разом з її чоловіком, батьком Оіхани, Сідраном керували цим містечком. Добрі та веселі люди, порядні та виховані – ось від кого королева мала таку вдачу.

   - Містечко таке маленьке, а в ньому мешкають неймовірні майстри! – дивувалася Еірліс.

  - Дівчата, мені здається ви не бачите яке насправді це місто велике! – сказав Сет і кивнув кудись догори.

   Насправді вони бачили лише декілька великих загальних споруд, що знаходилися унизу: будинки для нарад, декілька крамниць, комори, якими користувалися усі мешканці. Коли ж дівчата подивилися вгору, вони побачили де насправді живуть пасарійці. Невеликі домівки були побудовані на деревах, так само майстерно, і від одного до іншого прокладалися бамбукові мости та тунелі.  

   - Ми живемо нагорі, бо під час сезону дощів головні будівлі підтоплює, окрім того у лісі дуже багато диких звірів, це вигадав Лютас – кращий воїн міста, - сказала Лоранжа і посумнішала, - сподіваюсь він живий.

   - Ми його знайдемо, всіх їх, навіщо вони пішли з міста? – запитав Тівуд.

   - Дивні звуки лунають з джунглів, десь там є  руїни старого храму, вже не згадаю на честь якого бога, але покинутий він дуже давно. Туди і пішли воїни і не повернулися, за ними відправилися інші, така ж доля спіткала і їх. Ось усе, що я знаю, - з сумом розповідала старенька.

   - Нам треба піти, та подивитися, що там, – сказав Сет.

   - Про одну біду, яка мешкає поруч з нами, ми знаємо, але це ніяк не пов’язано з звуками у лісі, - продовжила Лоранжа.

    - Яку ще біду? – запитав Тівуд.

  - Дома на деревах розташовані навколо садів: ми вирощуємо лимони та апельсини. Сади тягнуться аж до узбережжя, ліворуч від них – тропічний ліс, і ось навпроти нього у океані є піратський острів, - відповіла жінка.

   - Чому ніхто з ними ще не розібрався? – запитав Борей.

  - Вони звуть себе піратами, але ніколи не чіпали наші торгові судна, напевно не вважають фрукти здобиччю, - посміхнулася Лоранжа.

  - Скоріше за все, просто не смітять там де їдять, - міркував Борей, - або ж просто не здогадуються, що ви знаєте про їх існування.

  - Можливо, - відповіла жінка.

  - Чому ви думаєте, що пірати ніяк не пов’язані із зникненням людей? – запитав Борей.

  - Руїни знаходяться зовсім з іншого боку, і кричать, наче дикі звірі, та я все життя тут прожила і таких моторошних звуків не чула ніколи! - сказала  Лоранжа.

   І саме в цю мить із джунглів почувся моторошний, пронизливий звук, від якого холоділа душа та починали бігати мурахи по шкірі.

  - А ми чули, - згадав Борей, дивлячись на друзів. Еірліс налякано затулила рота руками:

  - Звір, - прошепотіла вона.

  - Тоді нам пощастило, що воно було замкнене, а як із ними боротися тепер? - запитала Райхон.

  - Але ж якось Привиди Пустелі його спіймали! - сказав Тівуд. Лоранжа не розуміла про що вони балакають, але дивлячись на обличчя Еірліс лякалась іще більше.

  - Ну тепер ми знаємо де вони його спіймали, - сказав Борей і запитав до Лоранжи, - а люди у закритому сірому вбранні до вас не приходили?

   - Різні люди до нас приїздять, але таких не пам’ятаю, - відповіла жінка.

   - Ми повинні переконатися, що це саме тірбіди, - сказала Кейта.

   - Хто? – запитала Лоранжа.

   - Це тварини схожі тілом на величезну пантеру, але її морда виглядає так наче тапіру розкроїли хоботок на три частини і він розкривається, як квітка. Кожен з таких пелюстків має тисячі гострих зубів. А ще в нього довгий язик яким він ловить здобич. Загалом – жахлива, страшна істота, - відповіла Кейта.

   - І в нас вона не одна, - Лоранжа була налякана.

  - То що будемо робити? – запитав Сет.

  - Те що і завжди, - відповів Тівуд посміхаючись, - підемо туди і Борей щось вигадає!

   - Я не дозволю вам піти туди уночі, - сказала Лоранжа.

   - Саме зараз поки ми їх чуємо нам буде легше їх знайти, - відповіла Кейта.

   - Але ви не знаєте місцевості, та й втомлені з дороги! Вам треба поспати, я розумію, що час працює не на нашу користь, але все ж таки краще зранку, - жінка була така переконлива, вона відвела всіх по кімнатах, та й не знала, що впертому хлопцеві хоч кіл на голові теши.

***

    Борею наснилася Калех, вона стояла в обличчі жінки, яке використовувала коли мала серйозну розмову.