32. Прохання королеви.

Старі були дуже щасливі, побачивши Ліс Дріад, вони радісно обіймали рідних, деякі з них плакали, бо думали, що вже ніколи не повернуться до своїх близьких людей. Нехай домівки їм вже не повернути, але дім там де твоя родина. Сільван та чоловіки потроху будували нові домівки, розширюючи місто. Люди поступово оговтувалися від нещодавнього лиха.

    - Ну що, ми знов прощаємося? – запитав Борей.

    - А може вже й не варто? – відповів Тівуд, - завжди щось трапляється, і ми знову вирушаємо у дорогу. То може дядько Сільван і нам побудує один великий дім?

  - Відколи ти звеш мого батька дядько? – запитала Кейта. Сет розсміявся.

   - Ну не татом же мені його звати! А що? Будемо жити усі разом, - продовжував Тівуд .

   - Ой, ну годі вже! Не верзи дурню. Ти можеш, хіба що, жити з Кейтою, коли ви одружитесь, - відповів Борей.

    - Щоооо! - Кейта почервоніла, Тівуд теж зашарівся.

   - Не хотілося переривати ваші цікаві розмови, -  з усмішкою сказала Адріада Мейлія, - але Тівуд поки що прав, на вас чекає високоповажна гостя.

***

     Жінка у плащі сиділа у кімнаті Адріади Мейлії. Дивно що не у кімнаті для нарад, а ще дивнішим було те, що вона сиділа в присутності Адріади – головної дріади лісу.

    - Доброго дня, мені потрібна ваша допомога, - сказала жінка не піднімаючи капюшон.

    Райхон впала на одне коліно, Кейта поруч із нею і почала смикати Тівуда, та Сета, які стояли поруч.

    - Кейта, та що ти робиш! Годі мене смикати, - сказав Тівуд. Сет зрозумів і теж припав на одне коліно, як і Борей з Еірліс.

    - Бовдур, роби як я, це королева Трії! – прошепотіла крізь зуби Кейта, вийшло так голосно, що всі добре чули її «шепіт».

    - Не треба, підійміться, це я прийшла до вас по допомогу, а не ви до мене на прийом, - сказала Оіхана, і зняла свого плаща. Тівуд поклонився стоячи і став уважно слухати, інші піднялись з колін. Жінка була така розгублена, вона не знала з чого їй почати. Ще зовсім недавно вона була налякана появою «обранців богів», а тепер прийшла до них по допомогу. Ні, те, що трапилося не було якимось підступним планом, вона сподівалася, що є хоча би якийсь мізерний, крихітний шанс на порятунок.

   - Чи знаєте ви, як обирають королів та королев у Айссендтрії? – почала королева з далеку.

  - Так, король та королева правлять до кінця своїх днів, і якщо хтось помирає, то люди обирають іншого. Наприклад, якщо помре король Айсії, то люди Айсії повинні будуть обрати нового, - відповіла Кейта.

   - Так, голови кожного міста представлять кандидатів, з числа тих, кого обирали   інші королі та королеви. Тобто королем Айсії стане мешканець Айсії, - продовжила Оіхана, - отже я розповідаю це вам для того, щоб ви зрозуміли – колись я була звичайною мешканкою Трії. Моє рідне містечко зветься Пасарія.

    - Я знаю це містечко, воно у тропічному лісі, ми ведемо з ними торгівлю, - сказала Райхон.

    - Саме так, лимони та апельсини - те що вирощують у Пасарії. Це маленьке містечко, де живуть мої батьки. Я прошу вас про допомогу  знайти пасарійців, що пішли до лісу і не повернулися. За ними відправили ще одну групу на пошуки, але вони теж не повернулися. Це були кращі воїни містечка, якщо вони не повернулися, то напевно… - і Оіхана змовкла. Кейта теж стала сумною, вона згадали лимонад з лимонів Пасарії та Адгаша, ледве стримуючи сльози, вона опустила очі. Райхон помітила це, та обійняла дівчину.

    - Скільки усього людей зникло? – запитав Сет.

    - Тридцять, - сказала Оіхана, нахиливши голову.

    - Нічого собі! – здивувався Борей, - але чому ви не відправили на їхні пошуки воїнів Листяної Армії ?

   - Тому, що вони звичайні воїни. Такі ж самі, як і ті що пішли з’ясувати, що відбувається у джунглях. Протягом деякого часу, люди чули звідти жахливі звуки. Там щось незвичайне, тож я прошу вас, - королева бачила перед собою звичайних юнаків та дівчат. Вони були майже дітьми, і більше не непокоїли її. Зараз вона навіть мала сумніви, чи зможе ця молодь знайти людей. Оіхана вже знала, що юнаки повернули людей з Хандії, це вселяло у неї невеличку надію.

    - Вибачте королево, але мені здається, що ви щось не договорюєте, - міркував Борей, - ви прискакали сюди сама, особисто, не послали гінця передати повідомлення. Я вважаю що це особиста справа. Є хтось кого ви особливо хочете повернути?

     Оіхана опустила очі і відповіла питанням:

    - Хіба це важливо? Ти дуже кмітливий юнак. Ці люди усі мені близькі, я усіх їх знаю з дитинства. Одним із найкращих воїнів нашого містечка був мій друг, його звуть Лютас. Він був у першій групі людей, що зникли.

    - Сподіваюся вони ще живі, - відповів Борей, - треба йти негайно.

***

   На острові у відкритому морі, зовсім поруч із тропічними джунглями гримало все навколо. Кольорові папуги кричали, повторюючи за маленьким згорбленим чоловіком, з пов’язкою на оці, який волав гучніше за всіх. Він голосно гримав на велетнів, яких пошикував у ряд, ляпаючи їх по щоках. Чоловік штовхав їх і поводився з кремезними чоловіками, так ніби повністю володів ними.