29. Підземна річка.

       Друзі та мешканці Хандії йшли нахиленою стежкою, яка спускалася кудись донизу. Точніше стежок було дві: одна праворуч, інша ліворуч від підземної річки. Колись дуже давно, води тут було значно більше, вона шуміла й вирувала, саме вона утворила цю підземну споруду. А потім вода пішла і залишилася лише невеличка річка, хоча могутність її нікуди не поділася із часом. Мандрівники обрали правий шлях.

      - Еірліс, звідки у тебе ця сила? – запитала дівчину Райхон.

     - Я чесно не знаю, - Еірліс нахилила голову, вона не хотіла про це розповідати, - пам’ятаю її ще з дитинства. Напевно батьки покинули мене через неї. У дитячому притулку в Трії вона теж мені заважала, та ще й ці пророцтва докупи. Усі вважали мене дивною, тому й не спілкувалися, тож коли я дізналася, про знахарку, що жила сама на галявині біля лісу, пішла, та попросилася жити до неї. Коли ж бабуся померла, я залишилася сама. А потім мені почав снитися Борей, я бачила з ним ведіння, коли ж побачила біду у Хандії, вирішила попередити, та пішла до нього, сподіваючись, що він не стане мене засуджувати за мою силу.

      - Не переймайся цим, ми всі тут дивні. Борей керує холодом, він ніколи не мерзне, Кейта та я володіємо магією дріад, - розповідала Райхон, - Тівуд керує вітром, а Сет майстр бою. На цих словах Сет посміхнувся. Так в нього не було надприродних сил, але його це не турбувало.

       - Дивіться! – вигукнув один з мисливців, - тут печера!

       - Я ж казав тобі! – сказав другий мисливець, - так не буває, щоб у лігві розбійників не було скарбниці!

       - Це вже не їх лігво! – заперечував інший, - Отже ти не переміг!

       - Як не їх! Кладовище їх, а скарбниця, ні? Не дури мене!

       - Всемогутній Батько! Ніби виросли, а все як у дитинстві! Годі вам сперечатися! – вигукнула Кейта.

       Печера заповнена скарбами сяяла від багатств. Окремо лежав купою тааффеїт – дорогоцінне каміння, за допомогою якого шаман приборкав Акпіра. Райхон підійшла до цієї купи і стала загрібати каміння у сумку. Люди, які були у полоні хапали золото, коштовності, все, що блищало та радувало їх очі. Тільки Борей та Тівуд залишилися осторонь від цього божевілля:

      - Ти теж вважаєш, що щось тут не так? – запитав Тівуд.

      - Звісно вважаю! – відповів Борей, - скарбниця хтозна де від лігва, та ще й  без охорони і пасток.

      - То чому ти їх не зупиниш? – запитав Тівуд, хоча теж саме міг запитати у себе. 

      - Бо не бачу відповіді на питання чому не можна чіпати коштовності, - відповів хлопець.

      Тівуд пожав плечима, та пішов до купи скарбів, розв’язуючи сумку. Борей уважно слідкував за друзями і не бачив підстав для хвилювання, але щось усередині щеміло, не давало спокою.

     Еірліс збирала дорогоцінності, як і всі інші, рожевий камінець турмаліну вислизнув з рук дівчини, та покотився по підлозі. Вона нахилилася, щоб підняти його і побачила намисто неймовірної краси, що лежало у щілині стіни. Тоненький золотий ланцюжок витонченого плетіння, на якому висів молочно білий камінь у формі сльози. Застібку та кріплення теж виготовили майстерно. Камінь переливався від молочно білого до прозорого, неначе білий дим клубився усередині. Він то сяяв, то затухав, заворожуючи Еірліс. «Візьми, візьми, візьми», - дівчині чулися голоси, але вона їх не помічала. «Візьми, візьми, одягни», - Еірліс засунула руку у щілину, яка була доволі великою і дістала намисто. Вона одягла його на шию.

     - Що ти там знайшла? – запитав Борей.

     - Намисто, мені пасує? – Еірліс показала руками на шию.

     - Так, воно дуже гарне, - посміхнувся Борей.

     А люди продовжували божеволіти від блиску скарбів, жадоба не знала меж. Вони брали стільки, що навіть не могли нести. Вони не розуміли, що з таким тягарем добратися до Трії буде неможливо.   

     Сет, Райхон та Кейта вирішили, що сумки вже занадто важкі, і слід йти далі.

     - Люди, схаменіться! На нас чекає далекий шлях, ми навіть не знаємо де вийдемо, а до Лісу Дріад ще далеко, - сказав Тівуд. Борея здивували його слова, він і не сподівався, що хлопець може бути таким розсудливим. Ці слова трохи протверезіли людей. Вони почали викладати зайве, та занадто важке.

       І ось коли всі вже збиралися залишити скарбницю у печері стало темно, бо двері зачинилися. Тисячі червоних очей запалилися, наче вогники у щілинах, яких у стінах було доволі багато. Райхон дістала смолоскип, та запалила його. Вогонь висвітлив кімнату не повністю, дівчина дістала інший смолоскип, перший віддала Кейті. Стрекотіння, яке ставало лише гучнішим, заполонило кімнату. Люди почали товпитися.

       - Станьте колом! – Борей узяв керування групою на себе, - люди з Хандії, зайдіть усередину кола, там ви будете у більшій безпеці.

       - Ми будемо допомагати! – сказав один з мисливців.

      - Так, ми не будемо ховатися, як старі! – вигукнув іншій.

      - Бовдури, ви будете тільки заважати, плутаючись під ногами! – крикнув на мисливців старий із клюкою, та гепнув палкою обох по черзі, а потім затягнув їх до кола.

       Стрекотіння замінило гучне верещання, з щілин почали виповзати невеличкі неприємні створіння. Волохаті схожі на павуків, сантиметрів двадцять завдовжки.