27. Яруси Тихих Усипалень.

        Перед тим, як вирушити до лігва Привидів Пустелі, Райхон забрала свій спис, а Тівуд за допомогою своєї сили поховав тіло. Всі вважали, що Райхон вчинила дуже жорстоко, окрім неї самої.

        - А ти би змогла стати однією із нас, якщо би у клан брали жінок, - посміхнувся Привид, звертаючись до дівчини, - вбила без вагань.

        - Я не хотіла його вбивати, це вийшло випадково, я цілила в ногу, - сказала Райхон.

        - О, докори сумління, - продовжував Привид, - все одно, згодом ти станеш жорсткішою.

       - Ні не стану, бо між нами є різниця – ти вбивця, а я ні. Скажи, Привид, якщо би я поцілила куди хотіла, твій товариш мене вбив? – запитала Райхон.

        - Звісно ні! – і привид розсміявся.

       - Дякую, мені стало легше, - і вона відійшла від нього.

     - Якщо би ти поцілила йому в ногу, що б ти робила з другим? – запитав Тівуд, - ти залишилася без зброї. Треба було одразу нас будити, як тільки їх побачила!

       - Ви би прокинулись від його криків, і допомогли! – вигукнула Райхон.

      - Якщо би не Еірліс, ти була би мертва. Не вчиняй так необачливо більше ніколи, - сказав Сет дівчині, він говорив дуже спокійно, але всі знали, що хлопець не хотів би її втратити, так само, як і інші друзі, а можливо навіть і сильніше. Райхон підійшла до Еірліс, яка не відходила від Борея і сказала:

      - Дякую тобі, за те, що врятувала мене. Не хотіла вибачатися, та говорити щось при ньому, - дівчина кивнула у сторону Привида, який весь час посміхався, - та все одно, мені вже всі влаштували рознос. Так я була дуже зла, та вчинила необдумано. Навіть не думаючи взагалі.

       - А з вами весело, - знов було почав полонений, - шкода, що ми вже прийшли.

       Посеред пустелі стояв неначе льох. Нахилені двері, та такі ж стіни, здалека були схожі на звичайний шматок руїн. Дуже непомітне укриття. Легко відчинив незамкнуті двері, друзі побачили сходи донизу, які починалися не одразу. Насип піску маскував їх. Всі почали спускатися сходами, та почули голоси. Борей змахнув рукою, та рот полоненого Привида змерз, хлопець не хотів, щоб він оголосив усім мешканцям про їхню появу. Сходи були довжелезні, а унизу чекали вартові. Сет та Тівуд йшли попереду, за ними Кейта, за нею Борей з полоненим, та Еірліс з Райхон спускалися останніми.

        Двох вартових Сет та Тівуд лишили свідомості швидко та тихо. Вони підхопили їх, та поволокли до найближчої кімнати. Усіх здивувала довжина коридора та розміри цього підземного приміщення. Кімнат було багато. У першій, до якої затягли вартових нікого не було. Тільки величезна купа якогось сміття, що при найближчому розгляді виявилося купою іржавої зброї. Дешеві ножі, топори, навіть частини якоїсь броні. Все це колись належало жертвам розбійників – звичайним людям, торгівцям, перехожим, всім кому не пощастило трапитися на їхньому шляху.

        Лишивши свідомості і полоненого, перед цим розморозив йому рота, хлопці зняли з них одяг, та перевдяглися:

        - Вибачте, дівчата, - сказав Борей, - але вам доведеться зіграти полонянок.

        - Звісно ми згодні, ми теж чули, що він казав про жінок у клані, - погодилася за всіх Кейта.

        - Зробите вигляд, що у вас зв’язані руки, - сказав Сет.

        Вони вийшли із кімнати, дівчата йшли кожна поруч з переодягненим хлопцем. У кімнати вдовж коридора більше не заглядали, бо зазирнув у декілька зрозуміли, що ці кімнати для сміття та різного мотлоху.

        У кінці коридору знов були сходи, це вже був другий ярус донизу. Цей ярус був більш населений, зовсім поруч було чутно багато різних голосів. Саме тут жили брати клану Привидів Пустелі. Перша кімната була додатковою зброярнею,  тут усюди лежала зброя, на випадок, якщо на поверху вище оголосять тривогу. Поруч була майстерня, де її ремонтували та виготовляли. За кузнею розташувалася  їдальня, саме там зараз сиділи всі приналежні до клану, напевно час обіду, звідти і лунали всі ті голоси.

        - Нам пощастило, - прошепотів Тівуд, - швидко минемо їх, та будемо шукати, щось на кшталт в’язниці.

        - Маю сумніви, що це тут, - сказав Борей, - але, знаю, як про це дізнатися. Назустріч друзям йшов Привид, що запізнився на обід. Борей перекрив йому шлях і сказав:

        - Агов, Гарург сказав, що цих полонянок треба відвести до в’язниці. Ця дуже небезпечна. Він узяв Еірліс за руку, та штовхнув на хлопця. Еірліс, як і домовлялися, тримала руки за спиною. Дівчина не зраділа поштовху, тож зиркнула на хлопця піднявши брову.

          - То й сам і відведи! – здивувався Привид.

     - Чи ти не розчув? Дуже небезпечна! Потрібен супровід! – ще раз повторив Борей, й подивився на Привида, як на недолугого. Тівуд закривав лице руками і мало не прискав зі сміху, а Сет дуже непокоївся, що хлопець таким чином усіх викаже.

      - Ну добре, ходімо вже. Якесь мале дівчисько вести на четвертий ярус Тихих Усипалень, та й ще під час обіду, я і так запізнився,- жалівся на своє життя хлопець. Вони дійшли до кінця коридору, спустилися сходами на нижній ярус, та одразу стали спускатися ще нижче. На вході до наступного ярусу всі прочитали напис – «Тихо! Кімнати головних». Борей одразу зрозумів, що поверх, який вони минули належить тому самому Гарургу та його найближчим спільникам.