25. Поховання.

          Колись…

         - Припиніть це! Навіщо ви вбиваєте мурах, це жорстоко! – кричала маленька дівчинка з червоним волоссям на двох хлопців того ж віку. Вони знайшли десь великий шматок скла, та за допомогою нього і сонячних променів палили мурашник, біля місцевої таверни. Хлопці не припиняли, вони сміялися, це сердило дівчинку ще більше. Вона підбігла ближче до них, вихопила шматок скла з рук того, що його тримав, та шпурнула до колючого куща. Хлопець схопився за пдряпану руку:  

        - Дурна Кейта! Через тебе я порізався! Напевно ти така дурна через своє волосся, червоне, як помідор! Помідор! – вигукнув він.

        -Помідор! Помідор! Помідор! – підхопив інший. Вони зірвалися з місця і побігли, сподіваючись, що дівчинка пожене за ними. Але вона цього не зробила. Дівчинка стояла над мурашником, нахилив голову, та величезні сльози котилися по її щокам і падали донизу. До неї підійшов чоловік, поклав їй руку на плече і сказав:

        - Не рюмсай, Кейто, вони малі й дурні, і не розуміють ще, яка ти гарна та розумна. Ось підростеш і будуть ще до тебе бігати залицятися! Ходімо краще до трактиру – сьогодні приїжджав торговець з Тропічного лісу та привіз мені лимони, та апельсини! Я пригощу тебе лимонадом! Ти знала, що якщо змішати теплу воду, лимони та мед вийде дуже смачний напій?

        Це був Адгаш – кремезний, темношкірий чолов’яга, шинкар трактиру Хандії. Відтоді вони дружили: Кейта дуже часто розповідала йому про все, що траплялося в її житті, а він пригощав її лимонадом.

***

        Тепер…

        Тіло Адгаша дістали з під обгорілих кусків, які колись були місцевим трактиром. Він не помер від пожежі, його вбили: на обгорілому тілі Сет побачив сліди від парних клінків, таких як у нього і Тівуда. Напевно, вбивці прийшли з Сендтії. Кейта вже більше не плакала, вона хотіла лише одного – знати тих, хто це зробив з чоловіком, який був їй наче другий батько.

        Як виявилося, Адріада Мейлія з дріадами прийшла до Хандії не раптово. Жінки та діти прибігли до Лісу Дріад за допомогою, коли люди у сірому почали палити будинки, та забирати чоловіків. Більшість з них будувала поселення у Лісі Дріад на чолі з батьком Кейти, майстром Сільваном, тож у Хандії були лише старі, та мисливці, що полювали вночі.

        Першою до Мейлії дісталася вчителька Ейнлі, вона була дружиною Адгаша, з проханням допомогти загасити пожежу, яку влаштували незнайомці. Вона і розповіла дріадам, яка біда трапилася. Зараз вона сиділа над тілом чоловіка, з яким ще вранці вони снідали разом, і не вірила, що його більше нема.

        Майже всі будинки згоріли вщент, а те що не згоріло вже не можливо було врятувати:

           - Усі люди залишаться, поки що, у нас, - сказала Адріада Мейлія.

       - Потроху ми почнемо будувати хатинки, поряд, тут у Лісі Дріад, так буде безпечніше, - сказав Сільван, - Хандію вже не повернути.

          - Хто на вас напав? – спитав Тівуд у ридаючій вчительки.

      - Це були люди у сірому вбранні, їх було п’ятнадцять чоловік, разом із головним. Той головний був одягнутий у сірий довгий плащ з капюшоном. На обличчях в усіх були пов’язки, такі ж сірі, як і одяг. Двоє з них приїхали на дивних створіннях, схожих на велетенських скорпіонів, але з багатьма лапками, якісь жуки.

        - Щооо? Як таке взагалі можливо, Сет? Це ж Привиди Пустелі! І вони були на Акпірах! Акпіри ж дурні, як вони їх змогли приборкати? – дивувався Тівуд.

          - Чого вони хотіли? – запитав Сет.

         - Вони шукали того «хто керує піском», але ми не знали куди ви пішли, тож відповісти нічого не могли, - розповідала Ейнлі, - коли головний наказав забрати усіх чоловіків, Адгаш став пручатися, він сильно вдарив головного, а хтось напав на нього ззаду і вбив. І жінка продовжила ридати. Більше говорити вона не могла.

        - Навіщо вони їх забрали? – запитала Кейта. Вона підійшла до Ейнлі, та обійняла її. Серце дівчини теж розривалося, але вона опанувала себе. Хтось має бути сильнішим у таких випадках, щоб інші могли на тебе покластися.

        - Навіщо не знаю, але ми з Сетом знаємо куди повели, - відповів Тівуд.

        - Вирушимо за ними! – вигукнула Райхон.

        - Вирушимо, але після того, як поховаємо Адгаша, - відповіла Кейта.

        У цей самий час, до Лісу Дріад підлетів чорний крилатий скакун з двома вершниками. Еірліс не вміла їздити верхи, тож сиділа позаду Борея:

        - Ми запізнилися, - сказав хлопець, дивлячись на обгоріле тіло, - дівчину звуть Еірліс, про неї розповім потім.

        Почалася церемонія поховання. Тіло на дерев’яних ношах накрили шовковою темно-зеленою тканиною. Двоє чоловіків підняли ноші, і понесли до місця поховання, яке знаходилося у ясеневому лісі. Дріади запалили довгі зелені свічки, які не згасали, від них приємно та заспокійливо віяло лавандою. Почали співати дуже мелодійну та душевну пісню, декілька дріад несли з собою арфи. Коли дійшли до потрібного місця, ноші поклали на землю. Дріади з арфами почали грати сумну мелодію, інші ж стали поруч із тілом праворуч та ліворуч по три, та узялись за руки. Вони продовжили співати, від цієї пісні та мелодії щеміло у серці та хотілося плакати ще сильніше. Всі були дуже сумні, Адгаш був гарною людиною, дуже справедливою, та чесною.