23. Розплата.

           Золоті скакуни неслися, як вітер, що свистів біля вух мандрівників:

          - А це краще ніж, самій правити крилатим конем, - сказала Кейта, - а як взагалі вони летять? У коней Аквілона були крила, у цих тільки вітер з під копит.

          - Це божа колісниця, Кейто! Що вона з’явилася з повітря, це тебе не бентежить, а що коні не мають крил – питання, - посміхнулася з неї Райхон.

          - Я маю якось повернути свистка Аквілону, - сказав Борей, - нехай він нам не знадобився, але це цінна річ.

         «Залиш собі!», - почув Борей шепіт вітру біля вуха.

         - Мені здалося, що я почув «Залиш собі», - вголос сказав хлопець.

        - Ахахах, тобі не почулося, хлопче, це привітання від Аквілона. Чи ти забув у кого ви позичали коней? У самого бога вітру! – відповів йому Дагда, - користуйся з розумом. 

         - Дагда, - почав Тівуд, - я маю дещо тобі розповісти. Ми зустріли Бойн, вона сумувала за тобою, тож я вирішив зробити для неї нове русло річки, щоб вона мала змогу з тобою побачитися. Я не знав, що то був не ти! Я не хотів наражати її на небезпеку! Але в цьому моя провина.

          - Хлопчику мій, не кори себе. Твої наміри були найдобрішими, щоб там не було – ми все виправимо! – і бог знову посміхнувся. Тівуду стало дуже легко на душі, і він повеселішав, впевнений у тому, що все буде добре.

***

              Посередині поля пшениці, біля будинка бога достатку стояло опудало, яке мало відлякувати птахів, від врожаю. Зараз, це опудало лякало усіх, бо до нього було прив’язане тіло жінки – виснажене та сухе, наче з нього випарили усю воду. Так воно і було – Бойн висіла прив’язана до опудала вже багато днів, без їжі та води, і хоча людська їжа богам і не потрібна, вода для цієї богині була життям.  

               Підлітаючи до будинку Дагда побачив її – свою кохану, таку безпомічну та слабку, майже мертву. По його щокам почали текти сльози. Вони крупними діамантами падали на підлогу. У Райхон горіли очі, вона бачила це каміння, і боролася із почуттям жадібності у собі.

                Колісниця із золотими конями, пропахала майже пів поля пшениці, доки не зупинилася біля того опудала, і зникла, коли всі ступили на землю, наче її і не було:

               - Кохана, що вона з тобою зробила?! – на обличчі Дагди була і лють, і відчай, і навіть якийсь жаль, і це все відобразилося на погоді. Нібито зі всіх куточків неба почали збігатися чорні тучі, хлинув такий дощ, що земля за хвилину стала в’язкою. Рокотів грім, блискавки скрізь прорізали небо, висвітлюючи трохи, темний, як ніч день.

               - Дагда, зупинися, ти у відчаї! - Тівуд намагався вивести бога з цього стану, - так ти не зробиш їй краще.

               - Навпаки! - вже спокійніше сказав бог, розв’язуючи мотузки, які тримали тіло Бойн, - вона богиня річки, богиня води. Ця потвора тримала її подалі від живильної вологи. Вона знала, що Бойн не вижити без неї. Я завжди вважав, що кожен має право на другий шанс, але третього вже не буде!

               Дагда підняв Бойн, та поніс до річки. ЇЇ довге чорне волосся було скуйовджене, воно тяглося по землі, загрібаючи колосся. Дагда поклав кохану ногами у воду, просто на землю. Живильна волога з початку дощу вже напувала спрагле тіло, а зараз, коли вода окутала Бойн, вона майже стала собою. Вона обійняла руками Дагду за шию і сказала:

               - Все добре, Любий, тепер коли ти тут, все добре.

              Бог посміхнувся, його настрій ставав кращим. Погода теж змінювалася: дощ припинився, визирнуло сонечко, з’явилася веселка на небі. Він залишив Бойн, та пішов у дім.

              - Де ти?! – закричав Дагда. Його було гарно чути надворі.

              Морріган сиділа на стільці біля котла, вона вже не прикидалася кимось іншим. Невеличка жінка, з рівним, чорним волоссям, чимось схожа на Бойн, тільки навіть здалеку було видно, яка вона зла. Ця темна аура злоби, ніби оточувала її. Одягнута вона була зі смаком, але в той самий чорний, як її душа, колір. Увесь цей час вона сиділа і спокійно пила чай, наче нічого не відбувалося:

              - На цей раз ти перейшла межу! Ти повернешся до свого пекла! – Запально кричав Дагда.

            - Дуже вчасно, бо я вже знудилася грати у цю гру: хатинка, господарство, худоба. Доречи про неї - тебе очікує ще один сюрприз, окрім твоєї подружки на городі. Єдине, про що я жалкую, це про те, що тебе знайшли зарано, - Морріган розсміялася, як божевільна. Вона, звичайно розуміла, що після того, що вона накоїла, Дагда прийме тільки одне рішення. Всі її плани було зруйновано, тож вона хотіла спровокувати його на швидку дію. І він не змусив себе чекати.

             Дагда підняв свою палицю, розмахнувся, як можна сильніше і розчавив Морріган. Вона розсипалася прахом під божественною зброєю, залишився тільки зламаний стілець. Цей прах ніби став просочуватися крізь підлогу під землю:

               - Великий Батько, ви її вбили? – з жахом запитала Кейта. Сет, Райхон, Тівуд, Борей і вона увійшли до будинку відразу за Дагдою, тож бачили та чули все.

               - Ні, вона там, де і має бути, нехай царює та вигадує нові тортури вже у своєму царстві. Я зроблю все від мене залежне, щоб більше вона не побачила кольору неба! Ходімо, подивимося краще, як там моя кохана.

                З Бойн все було добре, вона зовсім оправилася. Вона сиділа свіжа, гарна  та щаслива, що знов поруч із коханим. Ніби й не було того жахіття з опудалом, та цих днів тортур Морріган. Бойн посміхалася: