21. Шлях сну.

                  - Борей, ти знаєш де Дагда? – спитав Тівуд.

           - Приблизно. Мені наснилося, щось дивне. Я падав. Я його бачив. Він просив допомоги, - нервово відповідав Борей, - я знаю куди нам треба йти.

            Відчинивши двері, друзі побачили коридор із червоного каміння, який закінчувався прірвою. Стіни навпроти не було, на її місці зіяла діра. Прірва виглядала так, ніби велетень встромив величезний стовп у землю, а потім витягнув. Ця кругла діра була просто неба. Усі бачили світло ранку, чули крики гарпій, літаючих поруч, та можна було побачити, як далеко зайшли мандрівники. Навпроти коридору, з іншої сторони прірви стояла величезна гора, яку друзі усіма силами намагалися оминути, бо на ній удень спала «Королева Ночі». Велетенська істота, схожа на жінку фігурою та обличчям, але замість ніг у якої були лапи. Вона мала крила, та пір’я замість волосся.

                Унизу текла річка, невелика та неглибока. Борею здавалося,  що коридор був довший, а річка величнішою та могутнішою. Як спуститися до низу друзі ще міркували. Тівуд запропонував зробити сходи, але для цього треба було використовувати ґрунт з того боку. Шуміти, та привертати увагу гарпій, або розбудити ту, кого не бажано, друзі не хотіли. Інших варіантів не було, доки Райхон тихесенько не підійшла до прірви і не дістала зі своєї сумки дві рослини з попередньої кімнати з поглиначами:

                 - Кейто, допоможи, - прошепотіла вона. Кейта підійшла, також намагаючись не шуміти просто неба, і вони знов виростили величезні ліани-сходи. Спустившись до річки, мандрівники пройшли трохи ліворуч за течією, туди, де гарпії їх більше не могли побачити:

                 - Райхон, ти така кмітлива, та запаслива! А ще, ти маєш дуже гарні думки повернутися додому. Звісно я розумію, що ти хотіла продати ці ростки, як тільки ми приїдемо до найближчого міста! – вигукнув Сет.

                 - Можливо я припасала їх на такий випадок? – посміхнулася дівчина.

                - Ні, не можливо, - посміхнувся у відповідь Сет, - але я дуже радий, що ти їх не пошкодувала.

               - Звісно не пошкодувала! Звідси ж потрібно ще якось вибратися! Але ростків, я знов нарвала, -  посміхнулася Райхон. 

                - Я теж дуже хочу додому, - з сумом сказала Кейта, - я хочу побачити татуся і маму, дуже за ними сумую.

                - Обов’язково побачиш! – намагався підбадьорити її Тівуд, - Я теж сумую за Сандуром та Саєю, вона пече такі смачні чорничні пироги на Лугнасу, ось би ти їх спробувала. І хлопець трохи почервонів, уявивши, що Кейта їде до нього у гості.  

                 - Я теж сумую за Сандуром, він усім замінив родину, - сказав Сет, - більшість Асасинів Кривавого Піску такі самі сироти, як ми з тобою, Тівуд.

                - Тівуд, ти обов’язково маєш погостити у нас, ви всі повинні погостити у нас, - запропонувала Кейта, - татусь готує таке смачнюче м’ясо з овочами.

               - Мені вже здається, що слід пошукати якісь квіти, - пожартував Борей, - раптом тут знов якась рослина, схожа на квітку Звіздар, тільки викликає сум. Усі розсміялися, та трохи прибадьорилися. 

               - Добре, ходімо шукати Дагду, сумувати будемо вдома, - сказала Райхон та пішла за течією.

             - Чомусь мені здавалося, що все було набагато більшим, - сказав Борей озираючись, - тут не потрібен ніякий човен, цей струмок ми і так зможемо подолати.

               Річка текла донизу, кудись під землю, але нахил поверхні був невеликий. Друзі йшли по широченній печері. Тут було дуже просторо, з височенної стелі звисали сталактити, з яких стиха крапала вода. Вони були дуже старі та могутні, подекуди вони відламувалися та падали, зовсім поруч.

                 - Треба бути дуже обережними, - сказав Тівуд, - не хотілося б пройти такий довгий та важкий шлях і бути безславно розчавленим якоюсь кам’яною бурулькою.

                  Праворуч, на протилежній стороні річки, друзі побачили піщане  узбережжя, одразу перед входом у невелику печеру:

                  - Туди! – вигукнув Борей.

                 Запаливши смолоскип, Сет освітив темряву усередині печери. Зграя кажанів вилетіла з неї, торкаючись кінцівками облич подорожніх. Коли жодного не залишилося, друзі пройшли далі углиб. Печера закінчувалася глухим кутом:

                  - І куди ти тут падав? – запитав Тівуд.

                  На підлозі лежала прямокутна плита, вона була трохи зсунута, тільки маленька щілина не давала їй лежати рівно. У цю щілину неможливо було нічого розгледіти:

                  - Ну ж бо, давайте її відсунемо сильніше, - сказав Борей. Посунувши плиту, яка виявилася з того самого каміння, як і коридор вище, друзі побачили глибокий червоний колодязь на дні якого сидів Дагда, з якимось амулетом на шиї. Він виглядав так само, як той, якого вони зустріли раніше:

                   - Райхон, діставай свої рослини, - сказав Сет, - вони нас просто рятують. Як можна було не здогадатися узяти із собою довгу мотузку.

                   - А в мене є канат! - згадала Кейта.

                   - Оце так вчасно! – відповів їй Тівуд.