20. Звіздар.

              Бєлєнус дуже швидко розчинився в повітрі, а герої вирішили обдумати все почуте.

              - Кейта, годі плакати, нам треба перепочити, але тут залишатися ми не можемо, ці двері не зачиняються, а сусідня кімната з фоморами швидко тане, коли поруч люди. Нам треба знайти іншу кімнату, або вибратися на поверхню, - сказав Борей. Всі з ним погодилися.

             Знов поблукавши льодовим коридором, Сет помітив ще одні двері, зовні схожі на частину стіни. На них не було ніяких хитрощів, вони вільно відчинялись, до того ж з обох сторін. Кімната, до якої потрапили мандрівники була дуже темна та простора. Запаливши смолоскипи, друзі помітили, щось дуже дивне для цього місця – це був камін у стіні:

               - Його запалювати не можна, - одразу сказав Борей, - це чергова пастка, яка зачинить нас у цій кімнаті, бо фомори розтануть, і звідси вийти ми вже не зможемо.

               На диво, кімната сама по собі холодною не була. Друзі не знали день зараз чи ніч, але спати вже хотілося. Розстеливши спальні мішки, та поївши, вони нарешті заспокоїлися, та вирішили обговорити, що робити далі:

               - Ви вірите йому? – спитала Кейта.

               - Ти сама бачила, що сталося з твоїм луком, якби не Бєлєнус, то я був би мертвий, - відповів Тівуд.

               - Саме тому я і питаю, з моїм луком було все гаразд, доки його не чіпали боги, тепер я боюся його торкатися. Раптом цей бог такий самий, - Кейта нервувала.

               - Припини, я йому вірю, Морріган далеко. Мене непокоїть тільки доля Бойн, це я винен, - Тівуд теж непокоївся.

               - Нам треба знайти Дагду, тоді все буде добре, - відповів Борей, - ця кімната не має виходу, тож має бути інша.

              - Навіщо ми пішли з ними, Сет? – спитала Райхон, - вони добре йшли і без нас. Ми не повинні були йти, ми тут зайві! Якийсь неймовірний відчай поглинав друзів один за одним. Вони ставали якимись дивними, корили себе за речі у яких вони не винні.

              - Можливо ти права, Райхон, - відповів Сет, - даремно я не повернувся до Руїн Кривавого Піску, можливо я саме зараз потрібен Сандуру. А якщо боги усі брешуть?

               - Щось тут не так, - міркував вголос Борей. Він бачив, що ніхто вже його не слухає. Кожен з друзів був вже глибоко у своєму страху: марному, надуманому, не справжньому. І тут Борей побачив це: з каміну йшло тонке рожеве марево, воно кружляло по кімнаті і осідало пилком на усіх. Саме воно викликало ці тривожні думки.

               Борей піднявся, та зазирнув у глиб каміну – у димоході зверху він побачив величезну квітку, схожу на лілію, на тлі зоряного неба. Сам димохід виходив високо на поверхню, хоча і був дуже вузьким, рослина жила у ньому. Колір квітки був таким рожевим, наче вона була не справжня. Цей колір був занадто насичений і токсичний, як і пилок, що сипався з неї.

               Борей вирішив - все що він може зробити, це тільки виморозити квітку. Так він і зробив. Коли крижана лілія впала на дно каміна і розбилася, наче скляна, а пилок став дрібними крихтами інію, друзі почали приходити до тями:

               - Щось сталося? Я якось дивно себе відчуваю. Мені так погано, що хочеться померти, - першим погані думки покинули Тівуда.

               - Ахахах, померти ти ще встигнеш, хто знає, що нас чекає попереду, не поспішай, - розсміявся Борей, - це все квітка, вона росла у каміні. Величезна така начебто рожева, але колір дуже яскравий. Ви всі почали поводитися наче з Морріган вже спала печать, і світ захопили фомори. Кейта почала витирати сльози руками, Сет вирішив попити води, а Райхон дістала папір та олівець з сумки та швидко щось намалювала:

                 - Ось така? – вона показала малюнок квітки Борею.

                - Так, сподіваюсь у такому відчаї я вас більше не побачу, на мене чомусь не подіяло, але все одно було сумно бачити вас такими, - відповів Борей.

                - Це квітка Звіздар – її пилок викликає думки, що можуть довести до самогубства. Дуже вчасно ти виморозив її пилок, бо протиотрути не існує.

                - Ми навіть не огледіли цю кімнату, коли зупинялися тут, ми дуже незібрані та неуважні, - сказав Сет.

                - Сподіваюся це дія того пилку, - сказав Тівуд,- нам треба все роздивитися, якщо ми хочемо тут лягти спати. Він узяв смолоскип та пройшовся по кімнаті далі. До протилежної від входу стіни виявилося дуже далеко:

                - А тут цікаво: є ще двері, якийсь лабіринт. Двері, двері, ще двері, безвихідь.

                - Не треба поки що їх відчиняти, я знаю про них, але давайте просто відпочинимо, -  відповів Борей, - це на вас діяв пилок, а я відразу все огледів…ну майже все, окрім клятого димарю. Тут безпечно.

***

                   Борей знав, що ця кімната не зовсім безпечна, але хтозна, що там далі, тож хотів, щоб друзі відпочили, а сам став чергувати. Цей димар, який тягнувся аж до поверхні непокоїв його. Всі спали, а він продовжував дивитись на камін. Було дуже тихо, ніяких тварин та комах тут не було. Напевно квітка відлякувала їх, а зараз коли її не стало, щось могло пробратися у отвір. Борея втішала думка, що тільки щось маленьке пролізе крізь цю діру. Гарпії уночі теж мовчали, про них він не турбувався.

                       - Борей, я заміню тебе, відпочинь, я почергую, - вже прокинувся Сет.

                       - Дякую, - тихо відповів Борей, і відразу заснув.

                      Йому снився дуже дивний сон, чи то не сон зовсім. Він підійшов до дальніх дверей, але вони були велетенськими, він проліз крізь щілину під ними.  За дверима був довжелезний червоний коридор з дивного каміння, Борей швидко біг ним. Далі була прірва, наче стіну вирвало зовсім і глибока яма, йому снилась річка, у яку він впав, та поплив зачепившись, за якесь сміття, він мало не втонув. Далі був пісок та печера. Печера з того самого каміння, як і сусідній коридор, у тій печері, глибокий колодязь, такий самий червоний, він наче падав у той колодязь. Хлопець відчував, що ось він стоїть на краю а потім вже летить донизу. І це не політ – це падіння. Ось щось не дало йому впасти, він м’яко приземлився та побачив гігантське обличчя, яке нахилилося до нього, величезні блакитні очі: «Допоможи». Свідомість Борея, наче повернулася до тіла, він з жахом прокинувся: