16. Стайні Бога Вітру

                   Праворуч від того місця, де Тівуд робив нове русло для річки знаходився величний водоспад. Одразу поруч з місцем де він зривався у річку попереду на цьому плато і знаходилося Межигір’я Вічного Відлуння, тож довелося ще трохи піднятися догори.

                    - То як ми це зробимо? – спитала Кейта, - кажуть, якщо кинути щось важке у прірву Межигір’я Вічного Відлуння, то ніколи не почуєш, як ця річ дістане до дна.          

                     В мене є одна річ, - почав Борей, дістаючи мішечок, який дала йому Калех, - за допомогою цього каміння ми зробимо собі шлях до стайні.

                    - Борей, а ти не можеш просто покликати сюди цих коней? – Спитав Тівуд, - ти казав, що можеш спілкуватися з тваринами.

                    - З тваринами так, але це міфічні істоти, що мають господаря, як я покличу коней, які є чужою власністю? Тим паче, мабуть вони у стійлах. – міркував Борей.

                    - Тож, почнемо? - спитав Сет, саме тоді, коли йому на плече сів сокіл. На лапі у птаха було прив’язано якісь шматки паперу, згорнуті у трубку. Розгорнувши Сет побачив, що це два листа. Один з них був від Калех, в ньому вона писала, що відправила правителям Айссендтрії листа, у якому розповіла замість Сета, що мандрівники вирушили до земель Безлюддя. Також вона попросила зняти із Сета усі зобов’язання стосовно стеження за героями. Правителі погодилися, бо землі Безлюддя гибле місце, дуже мало шансів повернутися звідти, а відправити звістку взагалі неможливо. Друге послання було від самих правителів, як підтвердження слів Калех.

                      - Сет, тепер ти можеш з нами не йти! – вигукнув Тівуд

                      - Я все одно піду, я вже вирішив, до того ж, мені тепер дуже цікаво. Як я буду сидіти у Руїнах Червоного Піску, знаючи що тут такі пригоди! – відповів Сет, - рушаймо!

                       Борей підійшов до самого краю прірви, дістав із мішечка маленький камінчик, та кинув його у прірву із заплющеними очима. Нічого не сталося. Тівуд розреготався:

                       - І що то було?

                       У цю мить земля почала трястися, Борей знов заплющив очі та став щось уявляти. З безодні почала підійматися земля, дійшовши до рівня плато вона зупинилася. Ступивши на нову землю, яка щойно з’явилася Борей пройшов до урвища і знов кинув камінь. Нова земля знов піднялася, але трохи вище за попередню, наче сходинка. Так, кидаючи камінець за камінцем, Борей зробив сходи, аж до кінця урвища. Друзі слідували за Бореєм.

                      Вони дійшли до галявини на вершині височенної гори.

                      - І де ці стайні? - запитала Райхон, - агов коні, ми принесли вам яблука.

                     Кейта ступила на абсолютно пусту галявину і пройшла трохи вперед.

                      - Тут! Йдіть сюди! – вигукнула дівчина. Підійшовши до неї, Тівуд побачив прозоре мерехтіння повітря, він протягнув руку вперед, і вона почала зникати, наче він її опускав у воду.

                        - Якийсь невидимий полог, йдемо вперед, - сказав Борей і пройшов крізь завісу. Всі подорожні зробили так само. На всю галявину розміщувався загін, у якому стрибали та випасалися гарні, білі, крилаті скакуни. Трохи далі за загорожею були стайні і невеликий будинок. Друзі стояли по коліно у запашній зеленій траві, було дуже вітряно, а на зустріч їм йшов звичайний, невеликий чоловік, трохи схожий на Тівуда.

                     - Добридень, Аквілоне, - привітався Борей, - ми принесли моркву та яблука.

                    - Ми прийшли з проханням від Дагди, - сказав Тівуд.

                    - Добридень, я знаю, вітер дує з вашої сторони. Вирушите завтра, сьогодні відпочините тут. Несіть мішки до стайні, коні, які вас повезуть стоять всередині. А та легенда, про яку розповідав Тівуд – брехня. В мене набагато більше коней ніж 12, і вони розмножуються самі.