14. Мета.

                     З тяжкими думками Кейта, Райхон, Сет та Тівуд вирушили з Бореєм на пошуки Дагди. Борея, все ж таки змусили одягти теплий одяг, хоча він і намагався пояснити, що не змерзне. Кейта сказала, що їй буде холодно навіть на нього дивитися, а Сет сказав, що так він буде менше привертати до себе уваги, бо це дуже дивно, коли людина ходить у заметіль майже роздягнена. Ще Борей отримав від Калех маленький мішечок, наповнений дрібними камінцями.

                      Черговий шлях без кінцевої мети дуже втомлював. За цією мандрівкою може бути інша, а потім ще одна, і ще. Настрою не було ні в кого, тож спочатку мовчки йшли усі:

                    - Та годі вже! – не витримала Райхон, - Сет, ми ще не померли. І навіть богиня сказала, що все у наших руках, що тільки ми керуємо своєю долею, ми самі обираємо, яким буде наше майбутнє. Годі йти далі з такими обличчями, наче ви у жалобі, бо я помру прямо зараз!

                    - Ми все це розуміємо, але… - почала Кейта

                    - Не треба але, - обірвав її Сет, - Райхон права, навіщо думати про те, що не обов’язково станеться. Досить того, що ми знаємо, що може бути, а може і не бути зовсім. Ми повинні бути обережні, розраховувати на себе та один на одного, і в нас все вийде. Погода була гарною, тож мандрівники мали змогу вволю поговорити. Раптом, недалеко від себе Сет побачив вовка. Кейта вихопила лук і почала прицілюватися.

                    - Стій, - зупинив її Борей, підходячи ближче, та опускаючи рукою її стрілу, - ви, ще не знаєте, це мої друзі. Вони ведуть нас, вказують шлях, тож не чіпайте нікого з тварин, що йдуть поруч з нами.

                    - Ні, я розумію, звичайно, що тут людей мало, але вовки твої друзі? – невдало намагався пожартувати Тівуд.

                   - Не тільки вовки, усі тварини, я можу з ними спілкуватися, - спокійно відповів Борей, незважаючи на Тівуда.

                   - Вони покажуть нам куди треба йти? – спитала Кейта.

                   - Так, їх направляє Калех, тож вони проводять нас аж до місця, де живе Дагда, - відповів Борей

                   - А торкнутися до нього можна? – спитала Кейта.

                   - Це ж тобі не собака, - пробурмотів Тівуд, йому здалося, що Кейта занадто багато уваги приділяє цьому гарному, височенному хлопцеві, з довгим волоссям, і він потер себе по голеній голові, під капюшоном.

                    - Звичайно, можна, я покличу, - Борей присів навколішки і подумки наказав вовку підійти та не чіпати нікого. Кейта підійшла та почала гладити вовка, як собаку.

                   - Я теж хочу, - сказала Райхон, та підійшла теж побавитися з твариною. Вовку дуже сподобалося, він перегорнувся на спину, та підставив живіт, наче пес.

                   - Та годі вже, нам йти треба, а не бавитись, - насупився Тівуд, - підіймай свого провідника. Вовк скочив і побіг вперед.

                   - Хоч настрій дівчатам покращив, - посміхнувся Сет, - годі тобі буркотіти, ревнивець. Тівуд зробив вигляд, наче не почув, і всі вирушили далі.

                  Тварини змінювали одна одну, залежно від меж проживання, а подорожуючи все йшли по білому снігу, якому не було кінця. Лише декілька разів вони зупинялися перепочити та перехопити що небудь, аби не вибитися з сил.

                  На обрії почало виднітися щось жовте.

                  - Здається, ми нарешті виходимо з цієї вічної зими, - сказав Тівуд.

                 - Це поле! – соколине око Кейти розгледіло те, що ще поки не бачили інші. Дійшовши до поля, подорожні побачили чудове гарне подвір’я недалеко. Цей маєток навіть хатою важко було назвати. Дуже добре зроблена будівля із дерева мала два поверхи. Поруч – величезний загін з худобою, далі декілька хлівів. Коли поле з пшеницею закінчувалося, починався город, на якому росло все, чого душа забажає. Здавалося краю цьому городу немає, а овочі мали такий вигляд, хоч зараз зривай і їж, або вези на ярмарку, де вони звичайно ж займуть перше місце. За городом починалися сади – величезні яблука, груши, абрикоси, черешні, вишні, і все мало плоди, незважаючи на сезонність.

                  - Оце так, чого ще чекати від богу достатку та врожаю! - вигукнула Райхон.

                 - Він до того ж  мудрець, бог друїдів, добробуту, дружби, - продовжила Кейта, - Всемогутній Батько, тому ми його і шануємо.

                - Годі вже там стояти, заходьте до хати, - із маєтку вийшов величезний чолов’яга, з добрим гарним лицем, дуже повний та привітний, з косматим волоссям та бородою.

                Посеред хати стояв величезний котел, про який знали всі. У цьому котлі ніколи не закінчувалось те, що в ньому було: чи то їжа, чи напої. Він зцілював людей. Навкруги котла були місця для відпочинку, поруч стояв стіл. Все було, майже як у звичайному домі, тільки величезних розмірів. Єдине, що збивало мандрівників з пантелику це була гарна витончена арфа, яка стояла у кутку. Її зовнішній вигляд ніяк не підходив цьому кремезному чоловіку-господарю.

                - Що? Я люблю музику, - розсміявся бог достатку, - це чарівна арфа, яка знає три мотиви: мотив сну, мотив бадьорості та мотив печалі. Сідайте на подушки, скидайте свій верхній одяг, відпочивайте. Дагда почав накладати кашу з м’ясом у величезні тарілки з того самого котла, що стояв у центрі кімнати. Тарілки були настільки величезні, що Кейта могла би залізти у неї повністю.  

                - Всемогутній Батько, - звернулася дівчина до бога, - мені здається нам досить і однієї такої тарілки, а поїмо ми своїми ложками, бо, напевно я її навіть не підійму, - дівчина подивилася на ложки Дагди. Бог знову розсміявся, та поставив перед ними величезну тарілку. Каша була дуже смачна, та запашна, добре змащена маслом.

                - Дагда, навіщо ми тут, ми ж не їсти прийшли? – спитав Тівуд.

                - Звісно ні, ви тут бо мені потрібні герої. Колись дуже давно, в мене була одна річ, але я її втратив, точніше її в мене вкрали. Потім боги поснули, аж доки ви втрьох не відродили плин магії. І зараз вона мені потрібна.