11.Початок мандрівки

              Наступного ранку Сет, Тівуд, Кейта та Райхон сіли на коней, та вирушили у напрямку Хартстоуну. Шлях мав бути недовгим, усе що потрібно було – проїхати ясеневим лісом після Хандії до Хартстоуну. Мандрівники вирішили, що у місті вони зупиняться у таверні на ніч, а зранку візьмуть теплі речі, та вирушать вже до Айсії, якщо правителі не завадитимуть їхнім планам. 

             Тівуд до сьогодні ніколи не скакав верхи, але показувати своє невміння «цьому пихатому дівчиську» не мав наміру,  принаймні він так казав Сетові. Збираючись на коня, він намагався не видавати свою недосвідченість, але все одно не вдалося. Як виявилося кінь хлопця мав такий самий впертий характер, як і його тимчасовий господар. Тварина спробувала стати дибки, Тівуд мав впасти, але завчасно згрупувався і стрибнув на ноги:

              - А ти, як кіт – падаєш на лапи, - реготала Кейта, - ти вперше сідаєш на коня?

              - Нічого не вперше, - намагався збрехати Тівуд, але вкрився рум’янцем і видав себе, - гаразд, нехай вперше, але я все одно тебе обжену. Він скочив на коня дуже швидко і пришпорив його, як йому і розповідав Сет. Кейта погналась за ним.

               - От дурні! – вигукнула Райхон

              - Вже не діти, але поводять себе, як малі, - відповів їй Сет

              - Головне, що вони знають напрямок, - сказала Райхон, дістала свою фляжку і щось з неї сьорбнула.

              - Не зарано випивати? – спитав Сет

              - Хіба я питала в тебе котра година? - відповіла дівчина, та пришпорила коня у напрямку Тівуда і Кейти. Сет зробив теж саме.

             Тим часом Кейта та Тівуд вже були у ясеневому лісі. Інколи на шляху їм траплялися деревні дріади – дріади, які зрослися з деревами. Вони вітали пошепки Кейту, а згодом і Райхон: «Вітаю сестро…Обережно». Далі вони взагалі перестали вітатися і шепотіли вже голосніше тільки «Обережно…обережно». Та Кейта їх не слухала, а Тівуд взагалі не чув. І ось у якусь мить кінь хлопця провалився копитом у м’який дерен, впав на передні ноги і скинув Тівуда на землю. Кейта зупинила свого коня трохи далі, злізла і підбігла до Тівуда:

                - Ти як, цілий? – стурбовано спитала вона.

                - Так все добре, а він ,здається, ні, - хлопець кивнув в сторону коня. У тварини була поранена нога, їй було боляче. Кейта присіла навколішки поруч та направила долоні на рану. Вона заплющила очі, її обличчя мало дуже зосереджений вираз. Долоні почали світитися м’яким зеленим світлом, і рана загоїлася. Тівуд допоміг коню підвестися, та відвів його до коня Кейти. Повернувся і спитав:

                 - Ти вмієш лікувати магією?

                 - Вмію, я ж напівдріада, ти все одно колись дізнаєшся, краще від мене, - відповіла Кейта.

                 - Дивись сюди, - Тівуд повернувся, та пройшов трохи далі того місця, де впав кінь. Кейта пішла за ним відстаючи. Там була ціла галявина квітів. Чорних квітів, з пелюстками тонкими як шовк, вони ніби просвічувалися. Товсті, м’ясисті листя та стовбур цих квітів були світло-зеленого кольору, а у повітрі стояв чудовий солодкий аромат. Тівуд нахилився перед ними, якраз тоді коли Сет та Райхон їх наздогнали.

                  - Обережно! - вигукнула Райхон , - відійди подалі, Кейто не підходь.

Та було вже пізно – маленька змійка вкусила Тівуда за руку і хлопець миттєво впав. Райхон зробила різкий жест руками і змійку зв’язало коріння. Сет відтягнув Тівуда подалі. Райхон підбігла до квітів, зірвала з однієї голівку, зжала в долонях, квітка швидко посохла.

                  - Кейто, ось тримай, запхай Тівуду до рота і прослідкуй, щоб він все проковтнув, - передала Райхон висушені пелюстки Кейті. Сама ж вона дістала з сумки шкіряні рукавички та декілька маленьких склянок. Райхон підбігла до змійки, надягла рукавички, та наповнила склянки отрутою, а потім добила змію. Забрала отруту, змію, та нарвала і посушила квіти, все склала до сумки.  

                 Тим часом Кейта заштовхала листя до рота Тівуда, та примушувала його запити все це водою з пляшки.

                 - Ні, води не треба, - сказала Райхон, - це тіньоцвіт, вони приманюють лісових тайпанів - дуже отруйних, маленьких змійок, ще й до того ж дуже агресивних. На щастя, сам тіньоцвіт є протиотрутою, достатньо його висушити, та з’їсти, але у перші п’ятнадцять хвилин.

                  - Тож с Тівудом буде все гаразд? – стурбовано спитала Кейта

                  - Так, звісно, зараз він трохи помарить і прийде до тями, увечері вже будемо у Хартстоуні, - відповіла Райхон.

                  - Що ти робила біля квітів, якщо вони такі небезпечні? – спитав Сет

                  - Я зібрала отруту – алхіміки дуже гарно платять за неї, та й у подорожі може стати у пригоді, - відповіла Райхон.

                  - А ти кмітлива, - посміхнувся Сет і отримав посмішку у відповідь. Тим часом Тівуд почав щось белькотати, а через хвилин десять отямився.

                  - Що зі мною сталося? – спитав він, дивлячись на Кейту, чиє лице було над ним. І тільки зараз усі зрозуміли, що Кейта увесь цей час тримала голову Тівуда у себе на колінах, та гладила його руками по обличчю. Дівчина зашарілася та відскочила. Тівуд посміхався.

                   - Тепер все гаразд, рушаймо далі, - порушив незручну тишу Сет.

                Усю дорогу до Хартстоуна Кейта намагалася мовчати, та поводитися невимушено, але коли її погляд збігався з поглядом Тівуда, вона червоніла та відверталася. А хлопець весь час широко посміхався, але коли на нього хтось дивився намагався робити серйозне обличчя, що виглядало дуже кумедно і дуже веселило Сета та Райхон.