7. Дика Пустеля.

                Дика Пустеля – місце упокою багатьох мандрівників, які мали необережність зрізати свій шлях цією стежкою, місце багатьох історій, кожна з яких була жахливою.

                Тівуд і Сет вирушили в подорож ще до світанку, вони хотіли пройти частину безпечного шляху, як можна скоріше, та минути сипучі піски до темряви, бо далі на них чекала набагато страшніша місцевість. Хиткі піски Дикої Пустелі були наповнені гарячим повітрям, що робило їх більш помітними, та не менш небезпечними за звичайні.

                Намацуючи кожний свій крок довгою палицею хлопці обережно й неспішно йшли пустелею. Подекуди з землі поруч з подорожніми виривалися стовпи гарячої пари, вона неприємно обпалювала шкіру, але хлопці йшли далі. Декілька разів Тівуд майже провалювався, та Сет завжди був поруч і допомагав.

                  - Стій! – тихо але наполегливо вигукнув Сет, і палицею перекрив дорогу Тівуду, - не рухайся.

                 - Що трапилось? – спитав Тівуд, а тоді побачив, як попереду недалеко від нього почав закручуватися у вирву пісок, наче хтось сильно розмішує чай ложкою.

                 - Отруйний Акпір, вони чують наші кроки, тож стій на місці і не рухайся, можливо він проповзе далі, - відповів Сет. Питань у Тівуда не поменшало.

                 - Хто такі Акпіри? Я чув, що когось із новачків вони затягли до лігва, але хто це, мене раніше якось не цікавило, ось саме до сьогодні. А зараз якось дуже захотілося подробиць.  

                 -  Маю надію, що ти їх не побачиш, це створіння заввишки з людину, схожі на скорпіона та багатоніжку разом, ще й отрутою плюються дуже далеко. Отже коли кажу стій і не рухайся, то так і роби, навіть якщо ти висиш  однією ногою у повітрі! – повчав Сет товариша. Через декілька хвилин коли пісок розрівнявся мандрівники продовжили свій шлях.

                  - Це дуже дивно, - сказав Сет, - зазвичай Акпіри не мешкають у хитких пісках, ми навіть і близько не підійшли до місць де вони живуть.

                  - Сет, ти робиш мій настрій все краще і краще! І коли ми дійдемо до домівок цих «милих» створінь?

                  - Перетнемо хиткі піски, перечекаємо ніч біля руїн Акпірів, і от далі вони і мешкають, - посміхнувся Сет. Поруч знов вирвався стовп гарячої пари і піски захиталися.

                   - Обережно! – вигукнув Тівуд і схопив Сета за одяг, не даючи йому впасти в прірву.

                   - Дякую, ось такі пустоти інколи тут робить накопичування теплого повітря, це дуже небезпечне місце, - подякував Сет. Не встигли вони пройти й пари кроків, як з піску вже навіть не роблячи воронок, різко вистрибнув Отруйний Акпір. Вигляд він мав огидний та водночас страшний: передні клішні, як у скорпіона, але далі усе тіло складалося з сегментів, як у велетенської багатоніжки, незлічима кількість кінцівок завершувалась жалом, з якого стікала огидна зелена рідина отрути, а довершувалося все це тим, що напевно було ротом – величезним колом вкритим тисячами зубів, схожих на голки.  Акпір обрав своєю жертвою Тівуда, він намагався схопити хлопця клішнями. Тівуд відстрибнув. Сет намагався відштовхнути тварину повітрям, але та застрягла у піску.  Тівуд підняв вихор вгору руками розділив його на дві піщані стінки і розрізав ними Акпіра на три частини. Сподіваючись, що не привернули забагато уваги, мандрівники продовжили свій шлях. До руїн Акпірів вони дійшли коли вже смеркалось.

***

                    Хлопці знайшли у руїнах, на перший погляд затишну, напіврозвалену кімнату, де дві стіни стояли кутом, та все ще захищали від вітру, а ще одна впала на підлогу. Таким чином вони убезпечили себе від нападу Акпірів. Запалити вогнище не було чим, тому хлопці вирішили відпочивати по черзі.

                    Через дві години відпочинку, Тівуд заступив на чергування, але Сету відпочивати довго не судилося. Хлопці сиділи в темряві, та навчання у руїнах Кривавого Піску не пройшло марно. Тівуд побачив як поруч з ними по залишкам міста йдуть якісь люди, поруч, але достатньо далеко щоб залишитися непомітними. Він тихенько штовхнув Сета. Той підвівся трохи і одразу жестом показав – мовчати. Люди йшли без світла по Дикій Пустелі, місцям де і вдень було небезпечно ходити. Вони йшли тихо і впевнено, ніби знали кожну щілину напам’ять. Їх було троє, вони носили сірий однаковий одяг, зручний та прилягаючий, обличчя були закриті сірими напівмасками. Люди були озброєні дивною зброєю, яка виглядала як парні кола. Вони йшли в іншу сторону, навпаки, подалі від руїн Акпірів, саме тому подорожні не зустрілися.

                      - Привиди пустелі, - прошепотів Сет.

                      - Ті самі? – запитав Тівуд роззявивши рота

                      - Хіба ти чув про ще якихось? – посміхнувся Сет, - пустельний клан вбивць. Раптом захотілось піти далі, незважаючи на те, що попереду лежбища Акпірів.        

                      - Кажуть вони дуже жорстокі, - сказав Тівуд

                      - Краще нам цього не дізнатися, - відповів Сет, - на щастя світає, треба продовжувати шлях. І вони пішли далі, зупиняючись коли треба перечекати, обережно долаючи цю жахливу та небезпечну місцину.