3. Уроки Калех

                  Борей ріс вправним та розумним хлопцем, ніколи не хворів і не мерз, як і обіцяла Калех . У свої 12 років батько вже часто брав його на полювання, вчив знаходити звірячі стежки, бути гарним слідопитом. Борею не подобалося полювання. Він казав, що відчуває біль тварин, їх передсмертні муки, наче вони говорять до нього, але подумки.

                    Коли Борею було 6 років він сказав своїй матері Марі, що у них вдома живе миша і вона приходить до нього просити поїсти. Мара тоді дуже гучно сміялась. Згодом, Борей розповів, що мишу, яка в них жила вполював пугач, про це йому розповів заєць. Ця розповідь теж здалася батькам дуже дивною, тому хлопець вирішив більше їм нічого незвичайного не розповідати. Хоча інколи, коли полювання дуже довго не вдавалося, а вдома вже закінчувались запаси, Борей уважно слухав і знаходив дичину.

                      Якось вранці Ерон та Борей пішли на полювання. Ранок був, як завжди морозний, але без хуртовини і надзвичайно тихий.

                    - Тато дивись це сліди оленя, він побіг вище, - знайшов здобич Борей

                   - Сину, намагайся не злякати, йди обережно, - відповів йому Ерон.

                 Борей, як завжди, не хотів вбивати тварину: вдома ще були залишки їжі з минулої вилазки, тому можна було зіпсувати одне полювання. Він побіг вище по слідам, але так щоб його обов’язково почув олень. Йому завадив постріл. Такий гучний, та раптовий. Стріляв не Ерон, бо він би ще не встиг добігти. Борей побачив, як олень впав на задню ногу, його тільки поранило, але втікати він вже не міг. Така гарна благородна тварина дивилась на нього своїми мокрими очима, неначе просила про допомогу. Борей почув у думках чоловічий голос – «Допоможи, вона чекає».

                         - Але як? – запитав хлопець, він навіть не уявляв. «Ти можеш, підійди, і просто доторкнись та забажай» - знов почувся голос в голові. Борей так і зробив, він торкнувся долонею рани, закрив очі, та став благати щоб в нього все вийшло.

                        - Не думай, що не можеш, вір у себе, - почув хлопець трохи далі навпроти жіночий голос, - тобі не треба торкатися руками, це боляче для нього, та не має сенсу для тебе.

                        - А що ж мені треба робити? - розгублено спитав хлопець у незнайомки.

                       - Те саме, що колись з тобою зробила я, торкнись своїм холодом – просто дмухни на рану, та побажай. Борей бажав, як ніколи, і він почав дмухати на рану, яка стала покриватися крижаною скоринкою. Як тільки її повністю затягнув лід, неначе проруб на річці, рана почала заживати. «Дякую» - знов почувся Борею голос. Олень побіг в хащу, а жінка сказала:

                     - Часу в нас мало, тож слухай уважно – на цій горі стоїть хатинка, приходь до мене завтра я буду тебе вчити спілкуватися з тваринами, та використовувати твій холод. Ця завірюха не може бути довгою.

                    Калех зникла, і разом з нею й хуртовина, яка увесь цей час не давала Ерону піднятися до них:

                    - Що за чортівня, - промовив батько до сина, - навкруги тихо, а я піднятися не можу, бо у сніжному заметі. Дуже дивно. Хтось стріляв, ось кров. Хтось забрав здобич?

                   - Так здобич забрали, - сказав Борей радіючи. Йому було дуже цікаво дізнатися хто та жінка, та чому вона його ще навчить.

***

                    Наступного дня Борей сказавши батькам, що йде надвір, пішов до Калех. Він здіймався вгору все вище і вище, а дорогу йому показували тварини. То лис пробіжить поруч і знов голос – «туди», то білка, то олень. Аж поки хлопець не здерся на самісіньку гору.

                      На вершині стояла міцна дерев’яна хатина, а навколо неї паслися олені. Борей їх зовсім не налякав, ніби вони чекали на нього. Він проходив повз величних тварин, а вони лише вітали хлопця.  

                     У хатинці на нього чекала вже зовні знайома йому жінка, але виглядала вона трохи інакше, бо на голові в неї росли оленячі роги:

                     - Добридень, Борею. Сідай, хлопчику мій, - ласкаво заговорила вона, - тебе зовсім не дивує мій вигляд?

                    - Я ще вчора знав, що Ви не така, як інші люди. Ви Калех так? Ввечері батьки мені розповіли – захоплено запитав хлопець.

                   - Так, я Калех, - спокійно відповіла жінка

                   - Це правда, що Ви створили ці гори, Ви володарка Айсії! – Борей був невгамовний.

                   - Так, створила, і так я приймала пологи у твоєї матері, - випередила вона хлопця, - давай займемося справами, тобі треба вчитися, бо прийде лиха година. Калех сіла навпроти хлопця.

                  - Візьми мене за руку і скажи що ти бачиш. Борей заплющив очі, як тільки він торкнувся руки жінки, його наче струмом вдарило, очі стали наче крижані, він заціпенів, але відповів:

                  - Я бачу якийсь берег… це наче я, але я доросліший….. поруч зі мною стоїть якась жінка з червоним волоссям… та луком…. а з іншого боку якийсь чоловік…. з поголеною головою…. на лобі в нього якийсь знак.

                  - А перед вами….? Що перед вами..? – Калех питала так, наче від його відповіді залежить чиєсь життя, навіть не життя а багато життів. Борею стало страшно.

                  - Перед нами птахи…величезні птахи….дуже великі… Аааааа це не птахи! – він вигукнув і різко забрав руку.