2. Руїни Кривавого Піску

                      Руїни Кривавого Піску знаходились за блакитною пустелею Бєлєнуса на краю півночі Сендтії. Називались вони так, бо у піску було стільки червоної глини, що цей колір заволодів усією пустелею. Нескінченний сильний вітер розносив піщинки всюди,  начебто тут завжди йшов кривавий дощ. Асасіни Кривавого Піску підпорядковувались монархам Сендтії, але завжди молились богу Бєлєнусу, шанували та поважали його. Їх душі належали тільки Бєлєнусу – богу сонця, світла та вогню. У великій мармуровій залі тренувань на підлозі був намальований червоним символ вихору – знак приналежності, і близько сотні послушників відточували свою майстерність. Такий самий символ було намальовано червоним у тих хто вже досяг значних успіхів, білим у тих, хто почав пізнавати ази технік, чорним лише у мудреців та провидців – хранителів Бібліотеки Кривавих Пісків.

                   У бібліотеці руїн стояв старий, з сивим довгим волоссям та бородою, з чорним символом вихору на лобі. Його очі були, наче молоко, сліпі та білі, але дух його був міцним та сильним. Він торкався руками книги «Листя, Піску та Льоду» книги пророцтв Айссендтрії. Вона відповідала йому холодною парою. Це була дивовижна книга, завжди холодна, морозна. Її сторінки було зроблено із щільно зім’ятого сухого листя, але за сотні років воно не обернулось в труху. Книга «Листя, Піску та Льоду» була розгорнута на сторінці пророцтва, того самого, з якого все почалося, і Сандур, а саме так звали провидця, прочитав його вголос:

«Коли північній вітер народиться,

А ліс вогнем червоним запалає,

Пісок блакитний в танці закружляє,

Це все незвичне у країну повертає,

І магія, і боги, і дива є,

В Айссендтрію їм двері відкриває,

І троє знову стануть як єдине,

Під час тяжкої довгої години»

                     В мить коли він дочитав останні рядки, і без того його білі очі закотились, Сандур схопився за холодну колону-підставку, щоб не впасти. Він побачив хлопчика років 12, який стояв на блакитному піску, поруч з ним впала перелякана жінка і дивилася туди ж куди і хлопець. Хлопчик підіймав піщаний стовп, він теж виглядав наляканим. Сандур прийшов до тями та відпустив підставку, почав терти змерзлі руки. Побачивши молодого чоловіка з червоним символом на лобі, він схопив його за плече, закрив очі і сказав: Сет знайди його! У цю мить Сет побачив кого і де йому треба знайти.

***

                           Тівуд вже майже два роки жив у Саї, і дуже радів з цього приводу. Сая вчила його як робити ліки, які трави треба збирати, як їх сушити для зберігання. Кожен день Тівуд вивчав ази траволікування, допомагав Саї зі справами, та більш за все він любив гуляти по руїнах блакитного піску. Він міг вивчати їх годинами. Хлопець ніколи не забував що сталося, коли він вперше побував тут, але більше з того часу нічого дивного не траплялося.

                            Одного разу коли Тівуд як завжди блукав руїнами, він знайшов дивну колишню кімнату. Вона здавалася майже цілою, якщо не зважати на величезну діру у стелі. На всіх стінах були намальовані довгі вертикальні лінії  перекреслені різними штрихами, якісь написи. У центрі стояв великий червоний мармуровий вівтар, увесь вкритий зображеннями сонця. На ньому лежала купа якогось бруду, напевно колись це була величезна купа фруктів. Подекуди з бруду виглядали частини колись гарних скляних сосудів. Підійшовши ближче в одному з таких Тівуд побачив залишки вина.

                  За вівтарем стояла величезна скляна, прозора піала, напевно розміром з людину, наповнена тим самим блакитним піском неймовірного кольору. Вона була розбита у місці де торкалася стіни, сама ж стіна мала величезну щілину. Тівуд здогадався, що саме зараз він стоїть з іншого боку того самого місця, де він плакав колись.

                      - Добридень друже, - обізвався до Тівуда, чийсь голос. Від несподіванки він аж підстрибнув. Це був гарний сильний чоловік з кучерявим коротким волоссям та охайними вусами та бородою. Всі риси його обличчя виражали лише доброту. Ця доброта сяяла в його очах.

                     - Не лякайся ти так, ми вже зустрічались, - і чоловік розсміявся, дивлячись на розгублене обличчя Тівуда. Він не чув раніше цей голос, але сміх запам’ятав на все життя. Це був той самий сміх, який він чув коли блакитний пісок кружляв у вихорі.

                    - Ти напевно хотів би спитати чого я від тебе хочу? – Тівуд все мовчав, не знаючи що й питати.

                    - А насправді нічого! – і чоловік знов розсміявся, - в тебе вже є все, що тобі знадобиться, навчись користуватись вітром, та знайди двох інших! А зараз біжи туди, де я побачив тебе вперше, і коли побачиш чоловіка з червоним вихорем на лобі йди з ним. Щасти тобі, мій мовчазний друже! Чоловік вже збирався піти, а потім повернувся до Тівуда знов і сказав:

                             - Хоча… Друже ти ж знаєш який сьогодні день? Окрім того, що це 1 серпня? – і чоловік знов розсміявся.

                            - Добре, підкажу, сьогодні свято, яке зветься Лугнаса

                           - Так я знаю, - вперше за весь час промовив Тівуд, - але чорниця! Де її взяти в пустелі?

                           - Просто запам’ятай, ти завжди знаєш де шукати мій вівтар, - він знов посміхнувся і на мить здалося що в чоловіка стало три однакових обличчя. Саме такий триликий чоловік був намальований поруч на стіні серед написів. І лише тоді Тівуд зрозумів, що це був сам Бєлєнус.

*** 

                        У той самий час коли Тівуд блукав по руїнах, до куреня Саї завітали двоє дуже дивних перехожих. Один з них мав поранення руки, та кульгав, а його товариш допомагав йому йти. З першого погляду було видно що це за люди. Брудні та злі вони почали волати: