0.3. Тівуд. Сендтія

                  «Скляний базар» був дуже шумним місцем. Все навкруги грюкало, гепало, гомоніло, десь розбивалося скло, бо як же без цього у професії склодува. Базар знаходився дуже далеко від міста, аж біля пустелі блакитних пісків бога Бєлєнуса, того, якому молилися тут у Сендтії, краю нескінченних пустель та різнобарвного піску. Край і справді був кольоровим – різноманітні домішки у піску у різній концентрації робили пісок рожевим, блакитним, білим, червоним, жовтим, що сприяло розвитку такої професії як склодув. А «Скляний базар» був місцем де майстри зі всього краю продавали свої вироби.

                 Під столом у зламаному торгівельному майданчику сидів маленький хлопчик, років 10, майже зовсім голий в однісінькій ганчірці, намотаній на поясі. Хлопчик був дуже худим, брудним та втомленим. Він протягав руки до кожного перехожого,  та просив подати декілька монет. Хлопець дуже хотів пити, що не дивно, у таку спеку. Але усі перехожі тільки відмахувались від нього, або навіть штовхали.

                  Хлопець був у відчаї. Він почав просити пити, та люди залишалися все такими ж байдужими. Ви коли небудь почували себе самотньо серед натовпу? Це таке важке почуття, коли тобі хочеться кричати, але ніхто не почує, ніхто нічого не зможе вже зробити. Тут ще можна було. Хлопцю ставало зле від спеки, він почав втрачати свідомість, і в ту саму мить його закрила тінь.

Вона була маленька, тендітна, але рятівна. Це була жінка на ім’я Сая, що має значення тінь, захист. Сая протягла руку та побризкала на хлопця водою. Він розплющив очі і вона зрозуміла, що лякало та насторожувало людей у дитині. Його очі були такі темні та глибокі, наче сама темрява сиділа в них, і дивилися вони так, наче очі дорослої людини, яка прожила вже не одне життя – дуже серйозно.

                       - Тримай воду, - жінка протягнула скляну чашку дитині, - пий хутчіш, як тебе звати?   

                       - Тівуд, - прошепотів хлопець

                      - Як ти тут опинився? – питала Сая

                      - Я не знаю.. я не пам’ятаю… я тут вже довго, - так само тихо відповідав хлопчик.  

                     - Мене звати Сая, я цілителька і живу тут недалечко, ходімо зі мною я нагодую тебе, - вона була така тендітна, наче сама була скляною фігуркою на полиці склодува-майстра. Її смоляне довге волосся було розпущене, але зверху заплетене чудернацькими косами. Обличчя було таке доброзичливе, співчутливе, воно мало вираз небайдужості та одночасно стурбованості за подальшу долю хлопця. І він це зрозумів. Тівуд піднявся, Сая йому допомогла, і пішов з жінкою.

                       Пішли вони у напрямку блакитної пустелі. Хвилин через двадцять, коли вони йшли вже по справді світло-блакитному піску, Тівуд побачив невеличкий оазис. Трошки дерев, невеличке озерце, та маленький будинок, більш схожий на якийсь курінь зовні.

                       У хатинці було просторо та затишно. На здивування хлопця невеличкий зовні будинок вміщував у собі чотири кімнати. Перша нагадувала кухню, друга спальню, а третя щось схоже на кімнату для прийомів хворих, четвертою була якась невеличка комора з травами та склянками. Кімнати поділяли стіни з бамбуку, тонкі, але щільні.

               У будинку стояв приємний запах м’ясного рагу з птиці, та печених коржиків:

              - Спочатку ми вимиємо тобі руки, а потім відразу за стіл - Сая побачила, як слина потекла у хлопця з рота від запаху, - як давно ти не їв?

               - Дня два, напевно, інколи мене підгодовував майстр Рамел, але він не приходить на скляний базар вже декілька днів, - відповів Тівуд.

               - Так, нажаль, майстр Рамел помер три дні тому, учора його поховали, - з сумом на обличчі сказала Сая.

               - Що з ним сталося, він був таким добрим… він майже єдиний хто був добрим, - опустив очі Тівуд.

               - О, не хвилюйся, нічого, він помер у вісні, у своєму ліжку, від старості, - відповіла Сая, побачивши стурбованість хлопця, - люди народжуються, ростуть, старішають та вмирають, це звичайний порядок життя, з цим ніхто нічого не може зробити. На мить у кімнаті стало дуже тихо.

                - Ходімо вимиємо руки, тобі б помитися треба, але це згодом.

***

               Сидячи за столом, та поїдаючи найсмачнішу їжу у своєму житті за всі десять років, Тівуд не міг повірити, що це все відбувається з ним. Що тільки вчора він сидів голодний під столом торгівельного павільйону майстра Рамеля, і чекав, що він прийде, та погодує його недоїдками, які як завжди сховав від дружини для хлопця. А зараз він сидить у хатинці, яка завжди була так поруч і так далеко. Мокаючи коржики у рагу Тівуд смакував кожний шматочок.

             - Смакує? – спитала Сая

             - Угу…, - плямкаючи, набиваючи рота, як міг відповів хлопчик, продовжуючи їсти.

             - Це добре, - сміючись сказала цілителька, - спати ти будеш у кімнаті для прийомів, в ній нечасто хтось є, зазвичай мене зовуть до себе. А одяг якийсь ми тобі знайдемо.

               У цю мить хлопець відірвав свої величезні очі від тарілки, випустив з рук шматок коржика, та витріщився на Саю поглядом здивування, шоку та недовіри:

                - Ви…мене залишите… у себе? – спитав невпевнено Тівуд

                - Звісно залишу! Не виганяти ж тебе на вулицю! – розсміялася Сая, але хлопець не повірив, вскочив з за столу, та вибіг надвір. Жінка побігла за ним. Хлопець був спритний та швидкий, незважаючи на втому. Він біг у напрямку руїн, які знаходились далі від оазису. Це були руїни старого храму Бєлєнуса. Колись велична споруда за багато-багато  років частково зруйнувалась і обвалилась, а новий храм звели вже давно у пустелі рожевих пісків.

              Сая закричала – стій, зупинись! Куди ти біжиш? – та хлопець її не слухав і біг все хутчіш далі. Тівуд забіг у якісь руїни, сів біля стіни, підтягнув до себе коліна, та почав ридати, так гучно, що напевно його плач лунав усюди. Сая тихесенько підійшла, та зазирнула за стіну. Хлопець миттєво заспокоївся, та став підтирати рукою носа. Він впер очі у підлогу, та зробив таке суворе обличчя, що цілителька не витримала, та розсміялася. Тівуд розгубився подивився на неї, побачив її добре обличчя, лагідні очі, і спитав: