0.1. Борей. Айсія.

                   Зима лютувала. Хуртовина замітала так, що здавалося ніби всі кольори світу злились в один – білий. І не було ні землі, ні неба, тільки єдина біла стіна снігу – неосяжна та суцільна. Тривав найхолодніший місяць зими, мороз пробирав до кісток, особливо тут у горах, де погода не радувала теплом навіть у літні місяці.

                     Жодна тварина не наважувалась вийти зі своєї норки-схованки, тим паче, було б дивно побачити силует старої згорбленої жінки, замотаної у якийсь темний балахон, на тлі цієї страшної завірюхи. Вона впевнено і легко підіймалася вгору, так легко, нібито й не було навкруги цих величезних заметів. Нічого їй не заважало, та й не могло заважати. Але, якщо би хтось все ж таки її побачив, то сказав би, що вона тримала у руці плетений кошик, та за нею тихо йшли, мабуть всі олені гірського лісу…

                                                                            ***

                        У маленькій, але дуже міцній хатинці, у саморобній печі палав вогонь, який трохи розганяв всеосяжний холод. Хатинка була охайною, просторою, але буденною. Цей дім Ерон власноруч збудував для них з Марою перед весіллям, тож зроблена вона була з гарячою любов’ю на сторіччя.

                         Ерон був кремезним, але дуже приємним зовні чоловіком. Він зовсім не був схожим на інших айсійців – світлошкірих, з білим довгим волоссям, та блакитними очима. Його майже чорні, темно-карі очі, дивилися таким самим твердим поглядом, як і у інших, але в їх глибині причаїлося таке велике та неосяжне тепло та доброта. Ерон мав темне густе волосся, та бороду, а в Марі навпаки з першого погляду можна було впізнати давню мешканку цих країв. Довге гарне біле волосся та блакитні очі, немов крижане скло у морозну зиму, вони сяяли теплими вогниками.

                       Лагідність та безмежна доброта вирізняла Мару поміж усіх дівчат селища. Її внутрішнє сяйво та льодову красу Ерон помітив, ще в дитинстві, і такий самий малий, як і вона вирішив, що коли вони виростуть то обов’язково одружаться. Вона була особлива для нього, а він для неї, бо в цьому кремезному чоловікові було таке ж саме тепло, як і в її крижаній, мереживній красі.

                        Ерон так відрізнявся з поміж жителів поселення, що майже відразу вирішив будувати   свій дім трохи окремо. Отже їх домівка була розташована посередині гірського хребта, вище за маленьке селище, яке навіть назви не мало, але нижче височенної гори на який, за стародавніми легендами, мала жити властителька зими та льоду, богиня місцевого народу, якій у  Айсії молилася кожна родина – Калех. Таким віддаленим було це поселення.

                          Вже більше п’яти років Ерон та Мара були одружені, а дітей до цієї зими не мали, але зараз Мара була при надії і ось-ось повинна була народити. Пологи у селищі зазвичай приймали жінки, але завдяки особливості розташування їх будиночка, та надзвичайній хуртовині цього дня, залишалося лише молитися усім зимовим богам Айсії.

                           - Дихай глибше, Люба, - казав Ерон, витираючи дружині лоба тканиною. Зовні він був дуже спокійним, та в душі вирувала неймовірна тривога. Мара народжувала на ліжку, точніше вже котру годину намагалася народити, як ось у двері хтось постукав.

                              - Цього… не може… бути, - слабким тремтячим голосом прошепотіла вона.

                              - Напевно хтось заблукав. Не треба говорити, бережи сили, Мила, - як можна спокійніше, та лагідніше відповів чоловік, та пішов відчиняти двері.

                             На порозі стояла жінка, замотана у темний балахон, у руках вона тримала плетений кошик.

                   - Чи пустите ви мене зігрітися, добрий чоловіче?, - спитала жінка глибоким, оксамитовим голосом, ставлячи кошик у замет біля ніг, та знімаючи капюшон.

                 На хвилину Ерон навіть розгубився: по перше - від того, що в цих краях побачити нову людину важко навіть у гарну погоду, не те, що в таку заметіль, а по друге – її голос… Він був наче неземний, такого гарного голосу він не чув ніколи.

               - Звичайно.. заходьте…у таку пору ходити по лісу дуже небезпечно, - стурбовано заговорив він, прийшовши до тями.

                 - О, дякую за турботу, для мене ця пора тільки в радість, - відповіла посмішкою гарна незнайомка, та зайшла в дім, не забувши свій таємничій кошик.

               - Хто… там? Любий, - прошепотіла Мара, вона була слабка, та втомлена.

              - Ваша дружина народжує, я допоможу, - сказала незнайомка все таким же оксамитовим голосом, - принесіть теплу воду, - звернулась вона до чоловіка.

              - І шкури? Дитину потрібно буде тепло загорнути?, - розгублено питав чоловік.

           - Ні, цей хлопець ніколи не буде боятися холоду та морозу, - знов посміхаючись відповіла жінка, та поправила свої русяві локони, які впали їй на обличчя.

           - Хлопець? – прошепотіла  Мара, бо Ерон вже побіг за теплою водою та хутром, не дожидаючись відповіді дивної незнайомки.

          - Назви його Бореєм, Маро, як північний вітер, - прошепотіла жінка тихо, нахиляючись до Мари.

           - Треба принести ще води, - шукав собі, якесь діло Ерон, не в змозі заспокоїтися, все ж таки це не чоловіча справа.

          - Звід..ки…, - вона не встигла спитати, а через декілька хвилин домівку заполонив перший крик дитини, такий сильний та дзвінкий.

           Це й справді був хлопчик. Незнайомка прийняла пологи, взяла його на руки та дмухнула на дитину від ніжок та до обличчя так, нібито хотіла здути пилюку. З її рота йшла така пара, наче вона була ні в теплій хатині, а в крижаній печері серед глиб льоду. Загорнувши дитину в пелюшку, жінка передала її породіллі, підняла свій кошик, та вийшла надвір, накинувши свій капюшон.

                                                                      ***