Глава 7. До затримання

Вороніна вона не шукала до обіду. Редакція нагадала про іншу роботу, людей без жодного стосунку до складів і текст про міський тендер, який від учора не став менш нудним. Вона дописала його за дві години, віддала Ігореві, пережила одну безглузду суперечку через заголовок і тільки після цього повернулася до своєї таблиці. За ніч ім’я Гліба Вороніна не стало зрозумілішим.

«Гарант-Сервіс К» свого часу охороняв склади, офіси, кілька будівельних майданчиків. Нічого екзотичного. Серед клієнтів траплялися компанії, які давно зникли, змінили власників або назви. На старих фотографіях зі сторінки фірми були чоловіки у формі без розпізнавальних знаків, службові автомобілі, якісь тренування в тирі, два золотисті ретривери на корпоративному святі й Воронін, молодший років на сім, у джинсах і поло, з пластиковою тарілкою в руці.

Лада затрималася саме на цій фотографії. Знімок був поганий. Хтось фотографував стіл, а не його. На передньому плані лежали огірки, одноразові виделки, пачка серветок. Воронін стояв збоку й слухав чоловіка, якого камера обрізала по плечі. Нічого таємного в кадрі не було; навпаки, обручка, ретривери й корпоративний шашлик погано вкладалися в образ небезпечної людини, який її мозок уже встиг підготувати.

Це чомусь дратувало: роль для Вороніна вже була призначена, а жива людина їй не відповідала. Лада вже закрила фотографію, коли на задньому плані помітила банер компанії з переліком партнерів. Одна назва була знайома їй не з розслідування, а з дитинства. Невелика мережа ресторанів, яка в дев’яностих починала з двох закладів, а тепер мала десятки юридичних осіб, нерухомість і окрему керуючу компанію. Її власника Лада кілька разів бачила у мами — не близько і не в тих стосунках, де сідають за один стіл.

Він приходив на якісь дні народження, одного разу привіз ящик персиків, ще раз допоміг полагодити дах у заміському будинку, який мама тоді орендувала. Лада пам’ятала його під прізвиськом, яке дорослі при дітях ніколи не пояснювали. Справжнє ім’я згадалося не відразу. У пошуку ресторанної мережі тепер власником значився син, а старе ім’я знайшлося лише в архівній новині п’ятнадцятирічної давності: Аркадій Левченко.

Серйозних матеріалів про нього майже не було. Кілька бізнесових згадок, благодійність, старе інтерв’ю про ресторанний ринок, ще старіший матеріал, де журналіст обережно називав його «впливовим підприємцем із неоднозначною репутацією в 1990-х». Фразу про «неоднозначну репутацію» Лада прочитала двічі й засміялася: виходило, мамині персики теж мали біографію. Пів хвилини вона чесно намагалася згадати, чи розповідала їй мама, хто такий Левченко. Можливо. У двадцять років Лада вміла не слухати батьків із майже професійною майстерністю.

Вкладку вона залишила відкритою, але зв’язку поки не вистачало: охоронна компанія Вороніна працювала з ресторанним бізнесом людини, яку колись знала її мати. Для Києва це могло означати і щось, і нічого. Телефон завібрував біля клавіатури. Повідомлення було від жінки на ім’я Ірина Чумак. Учора ввечері Лада знайшла її в старій структурі «Лайтон Парку»: головна бухгалтерка до минулого року. Написала коротко, не згадуючи Шевчука, Руденка чи будь-яку велику теорію. Запитала лише про продаж частки Сокальського.

Ірина відповіла через сімнадцять годин: могла поговорити після шостої, у торговому центрі на Лівому березі, поки донька буде на танцях. О сьомій вечора торговий центр жив своїм звичайним життям. Під рекламним екраном стояла коробка для збору на дрони, далі люди купували взуття, а діти тягнули батьків до автоматів із пластиковими іграшками. Воєнний фон давно перестав скасовувати побут; він просто стояв поруч.

Біля ескалатора хлопець років десяти лежав на підлозі й відмовлявся йти далі, а його мати стояла поруч із пакетом з магазину й чекала, поки життя саме його переконає. Ірина сиділа біля скляної стіни танцювальної студії. Їй було трохи за сорок. Волосся зібране абияк, на колінах — куртка дитини, поруч пляшка води з рожевою кришкою й пакет із яблуками.

Через скло дівчатка в чорних лосинах синхронно повторювали рух за тренеркою. Лада представилася й залишила диктофон у сумці. Ірина одразу попередила, що не хоче бачити свого прізвища в матеріалі; на цьому формальності закінчилися, а сама розмова пішла зовсім не так, як Лада уявляла. Сокальський не був безпорадним власником, якого раптом змусили віддати частку. Ще до кримінальної справи в нього були борги, конфлікт із партнером, невдала закупівля, кілька машин простоювали без роботи.

Ірина не прикрашала колишнього шефа. Він умів ухвалювати рішення швидше, ніж читав документи, легко обіцяв гроші, яких іще не заробив, і був упевнений, що домовитися можна майже з усіма. Тому сам по собі продаж частки спочатку не видався їй дивним. Покупець з’явився ще взимку; торгувалися довго, а ціна, хоча й низька, для компанії з боргами не виглядала абсурдною.

Слухаючи Ірину, Лада поступово викреслювала четверту справу зі своєї красивої конструкції й відчувала навіть певне полегшення: теорія не мала права переживати факти тільки тому, що виглядала переконливо. Через скло тренерка зупинила музику. Одна з дівчаток сіла перев’язувати шнурок; Ірина автоматично перевірила, чи не її, і повернулася до розмови. Сокальський підписав продаж до затримання. Це Лада вже знала. Але переговори почалися значно раніше, отже сама кримінальна справа, на перший погляд, нічого не пояснювала.

Лада вже збиралася перейти до оренди складу, коли Ірина згадала перший обшук — не той, після якого Сокальського затримали. У новинах про нього нічого не було. Він стався приблизно за два місяці до продажу. Поліція прийшла не до самого Сокальського, а в іншу компанію, з якою «Лайтон Парк» мав спільну техніку й договори. Забрали документи, копії накладних, телефони.

Ірина тоді ще працювала. На роботі всі нервували, але Сокальський поводився так, ніби це чужа проблема. Через тиждень почав пришвидшувати переговори про продаж. Лада не перебивала. Після всього, що вже прозвучало, наступна фраза не потребувала додаткового підсвічування. Ірина трохи помовчала, стежачи за донькою за склом, і сказала: