Глава 6. Склад

Вранці Лада майже переконала себе, що їхати в Пухівку не потрібно. Адреса, договір і зв’язок між «Фростлайном» та «Лайтон Парком» існували в документах; колишню власність Руденка теж можна було перевірити без поїздки. Але їй хотілося побачити саме місце, навколо якого накопичувалося забагато чужих історій, і цього аргументу виявилося достатньо.

За Броварами місто швидко розсипалося. Заправки, нові котеджі, поля, паркани, придорожні магазини. Далі стало більше неба. Після нічного дощу узбіччя ще тримали воду, і важкі машини виносили на асфальт темний бруд. Лада їхала повільніше, ніж зазвичай. Вранці мати надіслала без підпису фотографію орхідеї. Одна з тих рослин, які пів року виглядали як зелене непорозуміння, раптом випустила нову квітку.

Лада поставила сердечко й подумала, що ввечері треба буде подзвонити не через роботу. За кілька хвилин думка загубилася. Склад вона знайшла не одразу. Навігатор завів між приватними будинками, де дві вантажівки вже не розминалися; довелося повертатися, пропускати сміттєвоз і знову шукати заїзд. Образ великої таємної схеми від цього трохи псувався: будь-яка схема тут усе одно залежала від розбитої дороги, поганих покажчиків і чоловіка на велосипеді, який махнув Ладі не в той бік.

За кількасот метрів до потрібної адреси починалася інша Пухівка: замість річки, будинків і акуратних парканів — метал, бетон, ангари й вантажні ворота. На одній території стояли напівпричепи з логотипами продуктових компаній, далі — штабелі палет під плівкою, ще далі виднівся новий склад із темними сендвіч-панелями. Потрібний комплекс був старіший: дві великі будівлі, адміністративний корпус, прохідна, високий паркан без колючого дроту й театральної охорони.

Над воротами висіла нова табличка — «ПІВНІЧ ЛОГІСТИК». Назви Лада ще не бачила, тож проїхала повз, не зупиняючись. Через двісті метрів знайшла майданчик біля маленького магазину, де вантажівки купували каву, сигарети й щось загорнуте в прозору плівку. Лада припаркувалася біля магазину, купила воду, яку не хотіла, і каву, якої вже не мала пити. Ворота навмисно не фотографувала й не сиділа з телефоном перед обличчям.

Жінка за касою впізнала адресу швидше, ніж назву компанії. Лада спочатку сказала, що шукає старий складський комплекс і намагається зрозуміти, хто ним зараз користується. Не журналістка, не розслідування, не Руденко — просто питання, яке людина могла поставити, дивлячись на вивіску. Жінка знала небагато: назви змінювалися, машини їздили, холодильники працювали; іноді територія стояла майже порожня, потім знову набивалася фурами.

Для людини, яка продавала каву навпроти, це й була вся корпоративна історія. Лада показала фотографію Руденка. Жінка придивилась, але не впізнала. Зате чоловік, який чекав сендвіч біля вікна, глянув через її плече. Колись він возив сюди товар. Не Руденку особисто. Водії рідко знали власників об’єктів, якщо ті не стояли на рампі й не сварилися через запізнення.

Лада не стала одразу перетворювати випадкового водія на джерело й просто слухала. Приблизно два роки тому на території працювали дві компанії. Одна тримала продукти в холоді, друга ганяла будівельну техніку. Потім техніка зникла. Холод залишився. Чоловік з’їв половину сендвіча й згадав, що тоді на склад часто приїжджали евакуатори з невеликими екскаваторами й навантажувачами. Лада нічого не записувала при ньому. Будівельна техніка одразу нагадала про «Лайтон Парк», але знайоме бажання скласти два шматки в готовий висновок вона притримала.

Запитала лише, коли це було. Точний рік чоловік не пам’ятав і відновлював час по доньці: тоді вона ще вчилася в школі, тепер уже вступила. Для людської пам’яті цього вистачало, для доказу — ні. Лада подякувала й вийшла. Кава була огидна, але половину вона все одно допила, стоячи навпроти воріт, які саме відчинилися. Виїхала вантажівка-рефрижератор. За нею — білий бус без логотипів.

Лада машинально глянула на годинник. У поганому трилері білий бус уже мав би стежити за нею; у реальності він повернув у протилежний бік, і вона усміхнулася власній підозріливості. Лише потім вона помітила машину, яка справді зацікавила: стару світлу Skoda, настільки буденну, що погляд двічі пройшов повз. На пасажирському сидінні лежала помаранчева сигнальна жилетка. За кермом нікого не було. У номері Лада впізнала тільки останні чотири цифри.

Лада не любила покладатися на таке відчуття. Людська пам’ять чудово впізнавала те, чого ніколи не бачила. Вона сфотографувала весь майданчик, не виділяючи автомобіль, і повернулася до своєї машини. За десять хвилин Skoda все ще стояла там; Лада відкрила редакційний архів фотографій. Пошук за номером не допоміг би: автоматично номери там ніхто не розпізнавав. Довелося переглядати вручну.

За кілька хвилин вона зрозуміла, звідки цифри: вчорашній суд. Машина стояла на парковці біля будівлі, випадково потрапивши в кадр, коли Лада фотографувала табличку з розкладом засідань. Збіг легко міг бути випадковим: між Києвом і областю їздили тисячі машин, а їхній власник міг працювати адвокатом, кур’єром, водієм, продавати запчастини або просто мати справи і в суді, і біля складу.

На вчорашньому кадрі помаранчевої жилетки не було видно; на сьогоднішньому за заднім склом лежала червона дитяча лопата з жовтою ручкою. Дивним чином ця побутова дрібниця заспокоїла Ладу більше за все інше. У шпигунських машинах дитячі лопати виглядали недоречно. Хоча саме тому, подумала Лада, хороші шпигуни, мабуть, і возили б їх. Вона закрила фотографію. Останнім часом її мозок починав псуватися.

«Північ Логістик» виявилася нормальною діючою компанією: працювала з продуктами, орендувала холодильні площі, мала кілька вантажівок і не виглядала новою фіктивною прокладкою. Лада перевіряла її вже в машині, поставивши ноутбук на сусіднє сидіння й роздавши інтернет із телефона. Перша перевірка нічого не дала: серед власників не було ані Руденка, ані «Меридіану». Вона повернулася до майнової історії самого комплексу.