РОЗДІЛ 16.3

- Не можу вам відповісти тим же, лорд Шеррінг! - задерши підборіддя й зібравши всю свою волю в кулак, заявила я.

Так. Я прекрасно пам'ятала, що на мені захист лорда Орема. Прекрасно знала, що вже не та простушка із села. Не слабка дочка відьми, за яку нікому заступитися... що навіть мимовільний викид магічної енергії здатний стерти в порошок цього... лорда. Що варто йому доторкнутися до мене й Орем буде тут. І зрештою, я студентка Академії. Я під захистом Ковена й Ради...

І однаково усередині все стислося, перевернулося й схотілося тікати. Бігти без оглядки. Тільки б не бачити його більше ніколи. Щоб не згадувати його руки на своєму тілі. Не бачити його повний люті погляд...

Нажаль. Бігти було нікуди. Леді Етельверг дуже вдало вибрала місце зустрічі - поруч море.

- Не варто так хвилюватися, - спокійно помітив Шеррінг. А я попросту зробила крок назад. Витримка підвела мене. І за цей страх я себе ненавиділа. -  Все чого я хочу - поговорити з тобою!

Боги Світла й Тьми! Невже ця людина тримає мене за наївну ідіотку? Або думає, що в мене так коротка пам'ять?

- Ми з вами вже розмовляли одного разу. Здається, більше говорити немає про що! - слава Світлові, мій голос не тремтів. - І якщо ви організували цю зустріч тільки для того, щоб сказати, як за мною сумували - то дарма витрачали час і сили.

І без того гострі й тонкі риси обличчя лорда Шеррінга й зовсім стончились і побіліли. Складно було навіть уявити, чого коштувало цій людині себе стримувати. У його очах читалася неприкрита ненависть, злість і майже нестримне бажання вбивати. Здавалося, ще трохи - і він кинеться на мене. Але ні. Стримався. Для вірності заклавши руки за спину.

- Я не хотів би згадувати старі образи. Це ні до чого гарного не приведе. У мене до тебе дуже серйозна й важлива розмова, - дуже цікаво. От тільки що йому такого потрібно, що, навіть ледь стримуючись, щоб не кинутися на мене й не задушити власними руками, намагається домовитися? Про що?

- Добре! - розвела я руки. - Я вислухаю вас. Але...

- Мені досить того, щоб ти просто мене вислухала, - відмітив лорд, ляснувши в долоні.

У ту ж мить відкрилися майже непримітні вузькі двері в кроці від мене.

У роті пересохло від страху. Привидівся запах болотної води, смаленого пір'я... гару. Ну вже ні. Тепер я з місця не зрушуся. Нехай навіть він мене тут убивати буде.

- Усе, що ви бажаєте мені розповісти, можна сказати й тут, - схрестивши руки на грудях, непохитно відмовилася я від такої щедрої пропозиції.

Шеррінг голосно перевів подих, явно намагаючись взяти під контроль емоції. Але цього разу йому це не вдалося.

- Як же ти мене бісиш! - у цю саму мить тривога, що стисла груди, відпустила. От тепер я бачила, що це й правда той самий лорд наших земель, готовий розтоптати будь-кого. - Маленька тварина, що вирішила, що чогось варта. З чогось вважає себе особливою. Дотепер не розумію, чому ти? Чому саме ти?! Але... - Шеррінг витяг з кишені пожовтілий конверт. - Це призначено тільки тобі...

Мені?!

Він настільки різко скоротив відстань, що першою думкою було - він на мене накинувся. Знову.

Істеричний крик вирвався з мого горла й відбився від зводів порожнього залу. Задзвенів у вухах. Розлився вогнем у жилах...

Сильні руки вчепились у формену куртку. Міцно, що не вирватися, не відіпхнути. Дихнуло грозою, бурею.

- Ти цього не заслуговуєш. Але він так вирішив! - відлетівши від мене й розпластавшись на підлозі, викрикнув Шеррінг.

Засмерділо гаром і болотом. Спалахнуло полум'я, зревіло... або це був крик лорда Шеррінга?!

Перед очима затанцювали червоні кола. Горло стисло так, що я не могла ні вдихнути, ні видихнути. І голова пішла кругом.

Я вмирала?

Це все? От так? По дурості? По моїй дурості?

У ту ж мить запахло озоном. М'яко. І я істерично схлипнула, вдихаючи повітря зі смаком озону.

- Студентка Кор! - розлютовано прогримів голос Вілмара Орема, начальника Тіньової Стражі, ще до того, як він сам з’явився в ліловому порталі.

Земля гойднулася під ногами, я тільки я зустрілася з ним поглядом і зрозуміла - тепер мені не страшно. З ним мені нічого не страшно.

Орем перевів погляд на усе ще воюючого зі стихією Вогню лорда Шеррінга. І я... теж.

Нудота підкотила до горла. Гіркота...

- Ріша! - якось інакше, м'якше, викрикнув він моє ім'я. - Тьма вічна! Не дивися. Просто не дивися.

Його долоні стисли моє обличчя, сильно, але в той же час м'яко, змушуючи відвернутися.

- Дивися мені в очі. Чуєш?

Я чула. Але навіть кивнути не могла. І дивилася в його очі. Повні тривоги, рішучості, страху... яка дивна суміш. Для цієї людини особливо дивна...

Я рвучко обійняла його, сховавши обличчя, тикнулася носом у його сорочку. Вдихаючи його запах і ховаючись від смороду гару й болота. Вчепилась у куртку, немов він міг зникнути. Станути. Залишити мене одну.

Знову запах озону. Ривок. Тиша.